«Нехай мене спалять живцем, якщо це не сатанинське кодло!» — перехрестився отаман, в якого від побаченого застряг клубок у горлі. Тим часом дві людинки знову з’єдналися в одну і поквапилися назустріч гостям.
— Раді вітати вас у Мідній хащі! — всміхалися дві великі голомозі голови з вибалушеними очима та маленькими кущиками рудого волосся біля вух. Видно, тутешній панівний червоний колір наклав відбиток і на їхню зовнішність. — Куди вам шлях стелиться, подорожани?
— Ми мандруємо до Заклятого міста, — прокашлявся Пинтя, приходячи до тями. — Чи не підкажете дорогу, люб’язні?
— Як добре, що ви до нас завернули, — заусміхалися близнюки, бо вони були таки однакові, якщо не зважати на їхнє каліцтво. — Ми брамники Мідної хащі. Кожен, хто хоче проїхати через браму, мусить заплатити нам за таємницю, яку ми йому розповімо.
— Якщо це таємниця, то для чого її розголошувати? — загавкав Кудлош.
— А-а! — покивав вузлуватим перстом той із братів, що мав руки. — У цьому й весь секрет. Без знання таємниці вам через Мідну хащу проїхати зась.
— Дзуськи! — додав безрукий, і обидва близнюки розсміялися. — Ще ніхто її не подолав.
— Гаразд, — вирішив Пинтя. — І яку плату ви хочете?
Брати перезирнулися, а далі дружно відповіли:
— Коня!
— Що?! — обурилися всі троє мандрівців уголос. — Яке нахабство! Це не кінь, а наш товариш.
— Ваш товариш нам дуже потрібен, — шморгнули носами близнюки. — Бачите, ми калічки від народження. Нас закляла Ґанджі-баба.
— Я так і знав! — загарчав Кудлош і голосно гавкнув.
— Тому нам важко ходити, — сказав безногий. — Хіба що Безручко візьме мене на плечі.
— А Безніжко тоді може бути моїми руками, — додав безрукий.
Вони посмутніли, і подорожні зрозуміли, що брамники Мідної хащі таки мають рацію — якби в них був кінь, їм би велося значно легше.
— Це бойовий кінь лицаря, — показав Пинтя рукою на Молибога. — Йому й вирішувати.
— А ми вас за це смачним обідом нагодуємо, — кивнули головами брати на чималенький казанок, який уже кипів на багатті. — Якщо не погордуєте!
Мандрівники вирішили порадитися і відійшли убік. Віддати коня, звісно, було великою жертвою. Адже без нього вони пересуватимуться значно повільніше. З іншого боку, якщо побратими не пройдуть Мідну хащу, то не втраплять у Закляте місто. І тоді вся їхня подорож не матиме сенсу. Вихід, як завжди, запропонував хитрий розбійник.
— Високоповажні брамники! — почав він здалеку. — Цей кінь — не просто тяглова сила. Це наш зачаклований брат Прунслик. А тому ми не можемо його продати чи обміняти. Це було б наругою над ним. Адже коли він розчаклується — а я вірю, що ця мить уже близько, — то нам такого блюзнірства не пробачить. Ви мене розумієте?
— Не дуже! — захитали головами близнюки, бо й справді не петрали, куди гне цей вусатий молодик у вишитому кептарі та білих ногавицях.
— Словом, ми можемо нашого побратима залишити вам у користування, поки не повернемось.
— Гм… — зачухали вони голови, бо не були готові до таких умов. — А коли ви повернетесь?
— Ну, це як карта ляже, — насунув Пинтя свого капелюха на чоло. — Може, за годину, може, через тиждень, а, може, й ніколи!
— Ніколи! Ніколи! — почали перешіптуватись Безручко з Безніжком. Видно, ця думка їм найбільше припала до вподоби. Нарешті вони підняли свої лискучі голови і посміхнулися: — Хай буде так! Ми згодні!
— Щось мені це не подобається, — промовив стиха Молибог отаманові.
— Якщо вони нас обдурять, ми завжди зможемо їм тут полатати боки, — відказав йому крізь зуби розбійник.
На тому й ударили по руках. Брати одразу заклопоталися біля обіду, а гості зі здивуванням розглядали їхню хижку.
— Самі майстрували! — вигукнув Безручко, бачачи увагу подорожніх до їхньої перехнябленої господи.
— Усім подобається! — заусміхався Безніжко. — Всі сміються!
Коли ж дружнім колом товариство поїло смачної юшки з паруючого казана і навіть облизало ложки, Пинтя запитав про таємницю Мідної хащі.
— Головне, аби ви, не дай Боже, не зламали у лісі хоч один листочок! — украдливо зашепотів Безніжко, який годував з дерев’яної ложки свого брата.
— Гм… А то чому? — здивувався Пинтя.
— Бо біда буде! — подув на супчик Безручко. — Велика біда!
— Кара Божа! — вибалушив очі і його братець.
— Ясно! І це вся таємниця? — підняв брову розбійник.
— Так! Жодного листочка, жодної гілочки, жодного прутика! — закивали головами обидва брамники.
Молибог довго прощався зі своїм баским конем. Він тріпав його по загривку і шепотів на вухо, що невдовзі вони знову будуть разом. Як виявилося, вороний був єдиною живою істотою Мертвого лісу. Лицар мусив із цим змиритися, бо інакше він не був би вершником. Для таємничого образу господаря Мертвого лісу оґир був конче потрібний. Тож довелося піти проти свого звичаю: мертвий їздив на живому. Але за цей час вони так здружилися, що були вже як одне ціле.
Тим-то й Пинтя був заскочений, що коняка виявилася живою. Хоча, якби вона належала до світу небіжчиків, то була б такою крижаною, як і мертвий вояк. І опришок це відчув би відразу, щойно б на неї всівся. Проте інколи й тричі славний отаман давав маху. Адже в його голові було стільки думок, і часом таких різних, що між ними легко було заблукати.
Розділ 8 МІДНА ХАЩА
Ні гілочки, ні листочка, ні прутика! Пильнуймо, як око в лобі, — ще раз попередив побратимів отаман, і вони обережно заглибилися в Мідну хащу. Безручко і Безніжко пильно дивилися їм услід.
Дерева в лісі були з червонястого металу. Мідним тут було все, за винятком трави. Але й вона, схоже, набралася міді, бо була вже не зеленого кольору, а рудого. Металеві дерева справляли дивне враження. Здавалося, торкни їх рукою — і вони задзвенять. Від сильного вітру хаща гуділа, як музичний інструмент.
Подорожні йшли вузькою стежкою один за одним, намагаючись ступати слід у слід. Першим біг Кудлош, висолопивши язика. За ним ішов Пинтя, звісивши бартку на плече. Останнім чвалав Молибог. У лицарських обладунках йому було нелегко прошкувати. Та ще й довжелезний спис добряче заважав. І хоч Молибог був небіжчиком, та незабаром почав гучно дихати.
— Із конем ми тут не проїхали б, — зауважив отаман, придивляючись, як гілки та листочки тяглися до самого пішника.
— Нема лиха без добра! — гавкнув Кудлош.
— Таке враження, ніби в мені народжується життя! — важко видихнув лицар. — Я, здається, вже мокрий від поту!
Пташок у хащі не було чутно, як і в Мертвому лісі. Не трапляли на очі й комахи чи дрібні звірята. Та й зрештою, що їм тут було їсти?
— І для чого ся хаща стоїть? Який у ній хосен? — крутив головою Пинтя. — Нікчемна химера!
— Зачаклована! — прогавкав пес.
— Бігме, ти маєш рацію, друже, — погодився отаман. — Цікаво, за який такий переступ зачаклувала брамників Ґанджі-баба?
На це запитання вони відповіді не знали. Тим часом близнюки, прив’язавши коня на подвір’ї, самі теж подалися до Мідної хащі. Точніше, спинилися на самому узліссі, сторожко вдивляючись у стежку, що вела в глибину. Озирнувшись, чи кінь, а точніше — зачарований побратим подорожніх, за ними не підглядає, Безніжко, який сидів на Безручкові, простяг руку до найближчого мідного листочка, що звисав над його голомозою головою.
— Стривай! — раптом відійшов у бік брат, на якому той сидів. — А якщо Він дізнається, хто це зробив?
— Як дізнається? Він побачить їх і все зрозуміє.
— Все одно якось лячно!
— Давай ще трохи зачекаємо. Хай вони заглибляться в гущавину.
Справді, стежка перед мандрівниками дедалі вужчала, а мідні зарослі густішали й химернішали. Наші приятелі вже добряче натомилися, тож вельми зраділи, коли побачили серед лісу галявину. Там і вирішили перепочити. Однак близький перепочинок ледь не зіграв з ними злого жарту. Бо, розслабившись, ватага втратила пильність, і Молибог, перекладаючи списа, необережно зачепив тупим кінцем буковий листочок, що ріс у верховітті. Від лункого бренькання всі завмерли. Листочок вібрував і видавав тремтячий звук. Поступово гук стихав, доки цілком не завмер. Мідний листок не відпав, і приятелі полегшено перевели подих. Та не встигли вони повсідатися на траву, як звідкись здалеку донісся гучний рик. Це було схоже на зойк великого пораненого звіра. Принаймні так здалося Пинті, який у хащі провів не один рік.