Невдовзі стало чутно важкий тупіт копит. Щось пихтіло, ревіло, стугоніло і наближалося до них. І це щось мало бути великим і грізним.
— Я — мертвяк, але й у мене волосся дибки стає від цих звуків, — спробував пожартувати Молибог, беручи до рук списа.
— Невже ці голомозі коропи нас обдурили? — витягав пістолі з-за череса Пинтя. — І розповіли нам не всю таємницю? Тоді доведеться їх, братове, добряче віддухопелити по дорозі назад!
— Нікому не можна довіряти! Г-р-р-р! — сперся на свої міцні лапи вовкодав.
Але те, що за мить відкрилося перед очима мандрівців, одразу збило їхній бойовий порив. Бо на галявину вискочив здоровезний розлючений бичисько, який аж рвав копитами землю. Його великі роги були опущені майже до землі, а ніздрі широко роздулися від гніву. Писок був укритий піною, а велике око аж закривавилося від ненависті. Та головне, що бик був мідний, тому зброя подорожніх була проти нього безсила.
— Гей-го! Ось вам, панове, і володар Мідної хащі, — пролепетав Пинтя і шуснув убік. — Як ся маєте, вуєчку?
Бугай зірвався з місця і кинувся на нахабного гостя. Розбійник в останню мить відхилився від гострого рога — і тварюка за інерцією пролетіла ще метрів двадцять, доки зупинилася.
— На дерева! — скомандував Пинтя, зрозумівши, що круторогий не вміє робити те, що може людина.
Але його розумний наказ виявився не таким і розумним, бо ж пси теж не вміють дертися по деревах, а лицар в обладунках заліз би на найближчу гілляку, лише за умови, що його підсаджували одразу троє помічників знизу.
Тим часом бик розвернувся і дивився на прибульців, міркуючи, як із ними впоратись. На біду, він вибрав найвразливішу жертву — закутого у важке залізо Молибога, що в своїй щатах був вельми незграбний і повільний.
Круторогий, пригнувши голову, кинувся на чорного лицаря. Однак той виявив чудеса хоробрості, не відступивши з місця і цілячи своїм списом у мідне око потвори. Удар мертвяка хоч і був неточним, але змусив бика трохи відхилити голову вбік. Тож він не пробив своїм рогом панцир, як намірився, а тільки добряче потовк його. Сам же вояк опинився поміж його могутніх ріг як нагорода за перемогу. Бик підняв голову догори і гучно заревів, не шкодуючи горлянки. Перший ворог був здоланий.
Поки господар Мідної хащі крутив дебелою головою, роззираючись, де сховалися двоє інших драпіжників, Пинтя таки висадив на широку гілку дуба Кудлоша, і пес тримався на ній усіма чотирма лапами, як еквілібрист у цирку, залишаючи на рудому металі подряпини від гострих пазурів.
Бугай помітив Пинтю скраю галявини і рішуче кинувся до нього. Але що це? Поки він розмірковував, Мандрівний вояк, лежачи горілиць поміж його рогами, побачив над собою міцну соснову гілку і, вловивши сприятливий момент, вчепився за неї руками й ногами. Бичисько погнав на розбійника, а лицар залишився висіти на дереві.
Круторогий ще більше розлютився, бачачи, що пошився в дурні. Тим часом Пинтя скинув свій кептар і почав ним прикриватися, розмахуючи довкола себе, аби мідне страховисько не змогло завдати прицільного удару рогами. Якби ж то опришок знав, що так уже давно роблять у далекій Іспанії тореадори, коли виходять на смертельний поєдинок з биками. Однак Пинтя в школі не вчився, а тому не знав не тільки про тореадорів, а й про Іспанію.
Молибогу таки вдалося перекрутитися на гілці, тож тепер він лежав на ній долілиць, звісивши донизу руки й ноги, як кіт, що спочиває після ситного обіду. Кудлош теж нарешті знайшов рівновагу на крислатому дубі і спостерігав, що буде далі.
Розлючений бик ледь не вцілив у Пинтю, який в останню мить відхилився набік, змахнувши перед налитими кров’ю очами нападника своїм гуцульським кептариком. Велетенський металевий ріг пронісся лише у кількох сантиметрах від розбійничого попереку. Далі так жартувати було вкрай немудро.
Але тут на виручку прийшла кмітливість Молибога. Недарма він усе життя провів у сутичках та війнах. Розуміючи, що найбільшої образи володарю Мідної хащі завдає нищення його лісу, він навмисно зламав шишку, що росла біля його голови, і кинув нею у нападника.
Що тут скоїлося! Бугай затрубив велетенськими легенями, розкривши запінений писок. Розвернувся точно у напрямку Мандрівного вояка (мабуть, він якимось чином відчував кожну тутешню рослинку) і, похитуючись, почвалав у бік кривдника.
Цього було досить, аби Пинтя спритно видерся на дуба, де розташувався Кудлош, і вони удвох налаштувалися споглядати, що чинитиме бик.
А господар Мідної хащі тим часом стояв біля сосни, міркуючи, як скинути з неї свого кровного ворога. Обладунки на Молибозі були геть зім’яті. Якби це був не покійник, то він давно б уже сконав від потрощених кісток. Але мертвяку смерть була не страшна. Хіба що тіло по-варварськи розшматували б на кусні. Та мідний бик, схоже, якраз і готувався влаштувати таке покарання за зухвальство.
Однак для цього треба було дочекатися, коли його непрохані гості спустяться на землю. Бик був не настільки дурноверхим, аби цього не розуміти. Тож він влігся біля сосни, чекаючи, що рано чи пізно ненависний кривдник сам спуститься до нього. Єдине, чого він не врахував: мертвяк міг лежати на гілці до страшного суду, бо нічого в житті не потребував. Інша справа — Пинтя з Кудлошем, які в ролі птахів довго протриматися не могли.
Але тут саме час розповісти про події, що відбувалися геть у іншому місці. Як відомо, лише той, хто встрягав у халепу, найкраще знає, як із неї вибратись. Прунслик, який спочатку від душі радів, що нарешті здихався небезпечних пригод і тепер спокійно чеберяє до Тихого озера на краю світа, через якусь годинку-другу зрозумів, що не все так гарно, як вимальовувалося в його не зовсім світлій голові. Бо коли трава почала сягати йому по шию, Прунслик збагнув, що остаточно заблукав. Неборак дивився на сонце і ніяк не міг згадати, в який бік йому треба прошкувати: на захід? на схід? на південь чи північ? Небесне світило тільки його пражило, але нічого так і не промовило.
Бідолашний Прунслик заплакав з горя, бо вже натомився, налякався і зголоднів. А довкола не було жодної душі, яка б йому допомогла чи розрадила. Скільки сягало око — тягнулася безмовна рівнина.
— Це все розбійники! — розмазував він по брудному обличчю сльози. — Пинтя звів мене з чесного путівця! Хай йому грець! І тепер мене з’їсть якась звірина у цій пустелі.
На біду, Прунслик мов у воду дивився (іноді й серед звичайних людей трапляються провидці. Тому про лихі наміри ніколи не говоріть вголос), бо зненацька на мисливця впала розлога тінь. Коли ж він задер голову догори, то крик застряг йому в горлянці. Якби він був вправним мисливцем, то зміг би ще оборонитися. Але ж Прунслик носив рушницю хіба що для втіхи. А радше — для виховання власної відваги, яка все одно не хотіла виховуватися.
Тінь збільшувалася, а Прунслик так і сидів у зеленому трав’яному морі з відкритим від жаху ротом. І на багато миль на захід, схід, південь і північ не було ні душі, яка б його порятувала від неминучої розплати за ганебну втечу.
Розділ 9. ПОЄДИНОК
То був дракон, який спритно на льоту вхопив невдаху за мисливську зелену куртку. Це означало, що змій не зовсім голодний. Інакше він би одразу засмакував Прунсликом. Мабуть, він ніс його своїм рідним.
— В-в-вельмишановний пане драконе… — почав від страху белькотіти горе-мисливець, коли під ним внизу замиготіли краєвиди з висоти пташиного польоту.