Певна річ, убрався розбійник, як і годиться, у строгий, хоч, може, і трохи дешевий, костюм. Під секретом зізнаємось: костюм його коштував шістдесят франків, і розбійник прийшов сюди просто з крамниці готового одягу, де він після годинних чи й триваліших пошуків, удаючись до порад фахівців, знайшов-таки те, що хотів. Адже виступати він мав не як офіційна, а як приватна особа. Сорочка на ньому була без манжет. Але цього браку ніхто не помітив. Обличчя — трохи змарніле від життєвих незлагод, як у людини, що стужилася за душевним спокоєм, а його все нема і нема, і вона мовчки воює за нього удень і вночі. На слухачів його вираз обличчя справляв враження досить коректне. Звернувшись до них, він задер голову високо-високо, як співак, що співає до високості, а не в підлогу. Ванда сиділа в ряду аж тринадцятім, це достеменно з’ясовано. Сиділа вона поміж літнім добродієм і якимсь хлопцем. Завдання людей маленьких і полягало, і полягає в служінні людям великим. Дивно, що про це ми згадали саме тепер. Однак ми не маємо наміру через це зауваження порпатись у своїй пам’яті, навпаки, повідомимо, що Ванда виглядала чудово, вона була ніжна, немовби вишнева квіточка, й огорнена чорним серпанком, який не доконче мав означати жалобу. Чи, може, в неї помер наречений? Про це ми не знаємо, про це ми не маємо та й не бажаємо знати. Вандині очі дивилися владно. Люди маленькі нерідко поводяться владно — так ніби для того, щоб дати нам привід поусміхатися. В її вельми поважному вигляді було щось потішне. Як вона чарувалася своєю застиглою поставою! Чи вона не нагадувала одну із равеннських картин із часів раннього християнства, на якій вірні із подивом усвідомлюють свою досі незнану набожність, що закралася їм у душу, і через те в них так широко, так напрочуд прекрасно і широко розплющені очі? А чи була в церкві й Едіт? Звичайно, була. Сиділа вона у переднім ряду, була вбрана в усе білосніжне, а її щоки… Щоками її донизу спадав рум’янець, неначе смертельно стомлений лицар летів зі стрімчастої скелі в безодню, щоб самопожертвою зняти закляття із рідного краю. Ах, як чарівно горіли у неї щічки! А її ніжки у вишуканих черевичках постукували одна об одну, немовби усе хвилювання було зосереджене саме у них і немовби вони туркотіли, сварилися поміж собою, як двійко розгніваних голубків. Едіт була наче втілена цнотливість. Так наче вона геть не хотіла сюди приходити, а щось притягло її на срібних мотузках. Її кавалер сидів поруч. Чи його втаємничили в суть того, що тут діялось, з’ясувати вже важко, а розбійник тим часом говорив далі, і сказав він таке:
— Величний цей храм, повен спраглих послухати…
Щойно слова ці злетіли із уст його, рядами відразу пройшовся тихесенький шепіт, і хихотіння, і легеньке кахикання, та скоро все змовкло. Усі вочевидь схаменулися хутко і знову уважно прислухались. Здавалося, всі на хвилинку забули, де вони, а тепер ніби знов повернулись до тями. «Він повинен за все відповісти!» — холодною хвилею вдарила думка в Едіт, і єство її враз оскляніло і забриніло від рішення, яке в ньому проклюнулось. Але жодного рішення Едіт іще не ухвалила. Рішучість пронизала її, як сонячний промінь пронизує прозору посудину.
— Коли я в новому костюмі простував щойно містом, — провадив розбійник своє «виправдання» далі, — то почув, як за спиною в мене хтось кинув: «А костюм йому личить». Ці короткі слова мене трохи окрилили. У житті я частенько впадав у потік ейфорії від якихось малозначущих обставин, і його хвилі несли мене так, ніби я був чимось плавким і легеньким. За цей гріх — певна річ, невеличкий, а з другого боку, можливо, і дуже великий, — у дорогих моїх ближніх я прошу прощення.
«Він і тут навіть не думає про свого Бога», — промайнуло як заклик до справедливости радше в душі, ніж у голові, Едіт. Так ніби вона хотіла собі сказати: «Він зізнався».
— Я не хотів би хизуватися тут своїми недоліками, хоч мені було б легко покаятись і в такий спосіб розважити серце. Я весь час тільки й думаю про всі ці дрібниці, скажімо, про те, як одного чудового дня, так би мовити, низько вклонився коханій, а на мене вона ледве й глянула, чи про те, як серед білого дня перед тою книгарнею, що в середмісті, знепритомніла дівчина, так наче невидима сила украла у неї свідомість. Потім багато разів я збирався подарувати їй квіти, фіалки, але так цього і не зробив. Такий ось букетик фіалок можна придбати всього-на-всього за півсотні сантимів, але, запевняю вас, не скупість мені завадила зробити тій дівчині таку невеличку приємність. Я схильний скоріше до марнотратства, аніж до скупости, й те, що вона тепер сидить унизу тут і мене слухає, що прийшла, щоб мене покарати і поцілувати, дає мені своєрідну втіху, і в душі я з повнісіньким правом сміюся над нею, а те, що, з мого боку, це, знову ж таки, дуже і дуже негарно, тільки подвоює, звісно, моє шанолюбство і ще більше поглиблює в мені насолоду, цю мою сутність, яку я відчуваю, як помахи крил і як поєднання усіх властивостей. Людей треба просто любити, і треба їм слугувати, скажете ви, і я з вами погоджуюсь. Але я увесь час, що вже сплив, кохав дівчину, з якої сміюся, бо кохаю її, бо кохання до дівчини, усвідомлення, що маєш кохану, немовби окрилює, сповнює глибоким-глибоким спокоєм і задоволенням, і ти не відчуваєш уже майже нічого, крім вдячности й радощів, і якщо це кохання ще й складається потім щасливо — а кохання, по суті, завше щасливе, тому що збагачує, і вся земна куля повертає до тебе своє миле обличчя вже через те, що в тобі відродилося серце, — то та, що сидить унизу оце, виходить, обдарувала мене, сама того, можливо, і не бажаючи, вона догоджала мені, так наче я був її владарем, а вона, бідолашка, — моєю служницею, хоч стати такою їй би ніколи, либонь, і не навернулось на думку. Тим-то я з повним правом і називаю її бідолашкою. Пані й панове, чи не впадає вам в очі, що тепер я дивлюся повз неї, так ніби її вже й немає — тієї, котру я спокійнісінько і без докорів сумління використовував як тільки хотів? Я бачу її у глухій комірчині, спустошену і покинуту, й нехай вона має хоч тисячу приводів тішитись, в очах моїх ця бідолашка і досі лишається жертвою розбійного пограбування, і мені неспромога позбутися враження, що я став переможцем над нею, і я мало не падаю, не лечу шкереберть, неначе той віз, плодами перевантажений, а плоди ті насправді належаться їй, їх забрано в неї, і душа моя з усіма її дзвінкими хвилинами щастя належиться їй. Бо звідколи я покохав її, мене ні на мить не полишає безглузде і воднораз чарівне відчуття, немовби в душі моїй висить багато-багато дзвіночків, і вони виграють чарівливу мелодію — тільки, здається, для того, щоб розважати мене у найкращому сенсі слова. Тій, хто мене слухає, я завдячую всі ці дзвінкоголосі радощі, на які вона мала б підстави мені позаздрити, якби про них знала, але я ніколи не вважав її аж такою тямущою. Загалом вона завше поводилась так, ніби стала моїм власним деревом, і я під його кроною непогано собі почувався. Я ховавсь у її затишній тіні. Поки я ще не знав її і не почав цінувати, то, якщо можна так висловитись, мляво вештався світом, а тоді дістав змогу опуститись на одіння цієї принцеси і відпочити, мов на ложе із моху, і я досхочу користався з цієї приємної змоги, і присутні тут пані й панове, мабуть, зрозуміють, що такою неймовірною щедрістю я зовсім не нехтую, ні, цього я не хочу сказати, одначе й не мушу надміру її цінувати. Я її використовую — ту, що сидить тут, — і потішаюся з неї. Я їй належу, хоч від мене вона геть нічого й не має. Я кохаюся в коханні до неї. Мені це кохання нічого не коштує. Дбає про неї отой, посередній. Його я за це хтозна-як поважаю і хочу звернутись до нього з проханням піклуватись про неї і далі. Він теж, як здається мені, сидить тут. Мені це досить виразно підказує тонка моя нервова система. І я його щиро вітаю, хай навіть не сумнівається. Я завжди цілував їй руку. Ні, не могла вона заборонити мені вгортати її у розкішні єдваби моєї ніжности. Коли я хотів бути поруч із нею, я казав: «Явися!» І вона миттю з’являлася. Вона завше була дуже слухняна, така, якою я лишень міг її побажати. Ніколи вона не відмовлялася бути для мене усім, і я, звісно, багатший, куди багатший від неї, бо кохаю її, а тому, хто так кохає, завжди дістається те, що йому треба для повного щастя і навіть більше, тож йому навіть доводиться пильнувати, щоб не набрати зайвого. І ось образ цієї дівчини став мені просто жахливим, і причину цього ви тепер зрозумієте: вона стала образом жертви розбійного пограбування. Щойно її побачивши, я втікав геть і втікав, певна річ, не з легкодухости. Мені зовсім не важко було заговорити до неї. Я й бажав цього і водночас не бажав у жодному разі, я боявся розмови із нею, бо вважав, що вона — невеликого розуму і в її товаристві я занудьгую. А хіба має право занудьгувати такий, як оце я? Ні, нудьгувати не має він права і не повинен. Та й навіщо? А тепер вона чує усе, що я кажу, і словами своїми я хочу завдати їй болю, такого глибокого, аби вона відчула, наскільки я її перевершую, наскільки її перевершує дух, що промовляє моїми вустами, — дух батька і матері, дух виховання, дух гуманности й звичаїв, а ще — дух бать