Заспокоїлось після того морське узбережжя на кілька років. Але пірати швидко оговтались.
Як писав Плутарх, вони набили свої арсенали військовим знаряддям і машинами, де могли, розташували гарнізони, по всьому азійському узбережжю понаставляли маяків. Мали ж бо понад тисячу галер! Розкішних, з пурпуровими вітрилами, оздобленими сріблом веслами. До речі, ще ніколи в історії вони так не хизувалися награбованим.
І дочекалися. 74 року до нашої ери під проводом Марка Антонія, сина відомого оратора і батька майбутнього тріумвіра, грошовитого-таки римлянина, сильний флот рушив на піратів. Та… Антоній охочіше мав справу з мирними жителями прибережних міст, яких підозрювали у підтримці піратів, ніж із самими піратами. У вирішальній битві він втратив більшу частину свого флоту і з розпачу наклав на себе руки.
Становище згодом виправив Луцій Метеллій. Висадившись на Кріті, він успішно умиротворив острів. Пірати перебазувалися в Кілікію і написали там найвеличнішу сторінку в своїй історії.
67 року до нашої ери римський сенат ухвалив: вирішити нарешті проблему морського розбійництва. На чолі величезної армії і флоту став Помпей, якому надали надзвичайні повноваження, ще й 120 тисяч піхоти, 4 тисячі вершників, 600 кораблів. Помпей надумав розтрощити піратів по частинах, правда, усіх одночасно. З цією метою він розділив Середземне і Чорне моря на тринадцять секторів і в кожний з них направив флот, потужність якого залежала від завдання. Флоти тихенько розійшлися на місця бойових дій та у визначений час вдарили по головних піратських базах.
Як і передбачалося, найзапекліше боронилися пірати у секторі Метелла Непота, війська якого прочісували південне узбережжя Малої Азії, Кіпр і Фінікію. Римський гребінь був густий: піратів знаходили у невеличких архіпелагах, потаємних затоках і у відкритому морі. Ескадра Плотія Вара відрізала їх західну і східну частину моря одну від одної. Теренцій Варрон, який захопив Кріт, не дав піратам можливості заховатися у лабіринті островів Адріатики. Сам Помпей з 60 кораблями відігравав роль «вільного чистильника» 1 незмінно опинявся там, де була потрібна його допомога.
У західному Середземномор'ї морських розбійників було менше, і коли з ними розквиталися, це деморалізувало «колег» з інших регіонів. У наступній фазі боротьби було знято економічну блокаду з Апеннінського півострова. Помпей, забезпечивши собі тил, перекинув частину флоту і війська на схід, аби нарешті вирішити справу в Малій Азії на свою користь.
Після кількох сутичок пірати вирішили боронити тільки фортеці, облога яких забирала багато часу. Та римляни діяли наполегливо і послідовно. 10 тисяч піратів віддали богові душу, 20 тисяч підняли руки, 1300 їхніх суден забрав собі бог моря Посейдон, 400 стали трофеями переможців.
Як це не дивно, римляни повелися з полоненими цілком милостиво. Справедливо вважаючи, що більшість розбійників стали на злочинний шлях через скруту, Помпей подарував їм свободу і дозволив жити у нових колоніях. Але — подалі від моря, мовляв, скільки вовка не годуй, а він усе в ліс зиркає. Капітанів піратських кораблів, які виявили найбільший хист, зарахували в римський флот, яким командував син Помпея Секст.
Експедиція Помпея забезпечила Римові тривалий мир і безпеку на морі. Кілька десятиліть по тому на Середземному морі спокійно розвивалося мореплавство, особливо морська торгівля. Середземне море стало «нашим морем» для римлян. Як писав Страбон, «… мореплавці насолоджувалися цілковитою безпекою. Рим забув, що таке голод, а іспанські розбійні племена за Тахо навернулися до землеробства…»
Та… знову ж таки! Раз у раз морські розбійники нападали на судна і грабували, де могли, узбережжя. Так було при Августі. Так було при Тіберії, який 36 року знову посилав каральну експедицію проти кілікійців… Так було при Клавдії, який 52 року таку експедицію повторив.
Прибережні жителі Кіренаїки захоплювали кораблі, які ненароком сідали на мілину, і, пограбувавши, продавали їх. В III столітті кілікійці знову відродили піратську державність в Ісаврії. З часів Нерона до Александра Севера пірати, які гніздилися в Північній Африці, тероризували багате узбережжя Південної Іспанії, хоч у Тінгісі квартирував спеціальний гарнізон.