Піратське золото швидко переходило до глибоких кишень купців і власників портових таверн. Під час найбільшого розквіту карибського розбою багато портів, що знаходилися на поодиноких острівцях і затишних затоках, з нетерпінням чекали на прибуття піратського флоту. В тих місцях навіть важкий гаманець недовго залишався повним. Пили й розважалися, поки в кишенях не з'являлися добрячі дірки. Потім знову скликали похід, визначали мету, і все повторювалося спочатку.
У той час найганебніша слава йшла про Порт-Роял на Ямайці. Це була головна база і місце відпочинку англійських буканьєрів. Звідтіля рушали в походи, тут була резиденція Генрі Моргана, сюди прибували кораблі англійської Західно-індійської компанії. Там також чекали на піратів таверни, шинки, крамниці і будинки розпусти. Все місто працювало на потреби піратів і з цього процвітало. Навзамін за забезпечення алкоголем, їжею і розвагами в руки порт-рояльців текло золото морських розбійників. Але надбані завдяки насильству скарби не принесли щастя місту. За кілька хвилин 7 червня 1692 року карибську содом і гоморру поглинуло море. Внаслідок потужного землетрусу місто, розташоване на прибережному схилі, зсунулося в море. З восьми тисяч жителів уціліло небагато. Один з них так описував катастрофу:
«Небо почервоніло, як розжарена піч. Земля здійнялася, як морська хвиля, й луснула, поглинаючи людей. З тріском завалилася спочатку двадцятиметрова дзвіниця, потім сама церква… Резиденція губернатора і королівські склади, що були за ними, впали, і їх поглинула вода. Кораблі, зірвані з якорів, з тріском билися один об одного. Деякі, викинуті хвилями, падали на дахи будинків. Голови людей стирчали з землі, яка, ніби страшні щелепи, замкнулася на їхніх тілах. Вимиті з могил трупи плавали поряд з жертвами катастрофи».
Разом з усім містом пішли під воду і нагромаджені там піратські скарби. Не бракувало сміливців, які невдовзі по тому, як море заспокоїлося, намагалися до них дістатись. Але швидко виявилося, що залишки Порт-Рояла хоч і спочивають на глибині 5-15 метрів, проте покриті шаром мулу й піску. Піратські багатства стерегли також акули, особливо численні в тому районі. 1780 року англійський адмірал Чарльз Гамільтон оглядав з поверхні води дахи затопленого міста. 1835 року поручник англійського військового флоту Джеффрі також доповідав про затоплені руїни, які назвав «Атлантидою в мініатюрі». 1859 року в цей район послали команду нирців, які побіжно оглянули неглибоку затоку, в яку зсунувся Порт-Роял.
Враження від свого перебування серед залишків затопленого міста описав по тому професійний шукач скарбів, поручник американського військового флоту Г. Е. Райзенберг:
«Пливучи повільно й обережно, я заглядав у вікна будинків до таємничих приміщень. У них панувала непроникна темрява, і я не раз вражено відсахувався, коли до мене несподівано наближалися потворні маски, бо в закапелках цих руїн чатували гігантські краби-павуки або восьминоги. Дивлячись, як зачарований, на дивні брили руїн, що вимальовувалися в голубій фосфоричній морській воді, я усвідомлював, що перебуваю в тому багатому і розпусному місті Антіл, яке звалося Порт-Роялом і одного дня зсунулося в море разом з більшістю мешканців».
Тільки розпочате 1959 року системне археологічне дослідження дало докладні знання про місто. Але, незважаючи на всі зусилля підводних археологів, натрапити на легендарні скарби Порт-Рояла не вдалося. Єдиним їхнім трофеєм була металева скриня Філіппа IX з гербами Іспанії, наповнена срібними іспанськими монетами, карбованими в 1653–1691 роках. Вину за своє невезіння деякі шукачі скарбів покладають на… дух Генрі Моргана, якого поховали на цвинтарі Порт-Рояла. Його могила була затоплена разом з містом. Нібито це він вводить в оману непроханих гостей і стереже підводні скарби. Завдяки цьому дух Моргана користувався великою популярністю серед спіритів XIX століття, які під час своїх сеансів намагалися вивідати в нього таємницю. Але, як видно, не вдалося.
Переважна більшість піратських скарбів, ретельно захованих у потаємних закутках узбережжя або на безлюдних островах, походить з тих часів, коли залишилися в минулому веселі й гостинні порти на взірець Порт-Рояла. У другій половині XVII і у XVIII столітті розбійники діяли, як правило, автономно, а їхніми базами були не людні міста, а віддалені і добре замасковані криївки. Отже, у більшості випадків пірати були позбавлені можливості погуляти на широку ногу і витратити гроші. Їхні розваги зазвичай обмежувалися пиятиками у своєму товаристві, як, наприклад, на кораблі Чорнобородого. Але не всіх це влаштовувало. Були й такі, що розуміли піратство як прибуткову справу і мали намір, достатньо забагатівши, порвати зв'язок з розбійництвом і почати нове життя в нормальному суспільстві. Власне, саме такі й ховали свою здобич, сподіваючись скористатися з неї пізніше. Ця надія не завжди справджувалася, і таким чином утворювалися легендарні скарби, які до цього часу збуджують уяву багатьох шукачів.