Після пригоди біля воріт цвинтаря череп забув про мандри і спокійно лежав у дорожній пилюці. Уважний огляд допоміг виявити велетенський іржавий цвях, глибоко забитий у кістку.
Отак через багато років жертва покарала свого вбивцю, і справедливість узяла гору. Тож люди вірили, що ані дощ, ані пожежа, ані вітер не зможуть знищити злочинні сліди. Адже правосуддя нависає над світом, як велетенський ковальський молот, піднятий могутньою рукою, що завмирає на мить, перш ніж вдарити з жахливою силою на довірливе ковадло. Як казали в селі, на сонці помітна навіть найменша порошинка.
Якщо дорослі зазвичай залишали мене в спокої, сільських хлопчаків слід було остерігатися. Вони були видатними мисливцями, а я їхньою дичиною. Навіть фермер попереджав, щоб я тримався від них подалі. Худобу я виганяв на самісінький край пасовиська, осторонь від інших дітей. Трава тут була соковитіша, однак постійно доводилося стежити, щоб корови не подалися на сусідні поля й не знищили врожай. Однак тут я не впадав в очі й був у відносній безпеці від облав. Час від часу хтось із пастушат підкрадався до мене й нападав. Зазвичай мене лупцювали, а потім я тікав у поля. Тоді я голосно попереджав, що якщо корови понівечать чиєсь поле, поки я ховаюся, фермер їх покарає. Погрози зазвичай спрацьовували і нападники поверталися до своїх стад.
Утім я продовжував їх боятися і не мав жодної спокійної хвилини. Кожен рух пастушат, кожне сум’яття чи ознаки якоїсь бурхливої діяльності змушували мене побоюватися якоїсь змови.
Інші їхні ігри та плани зазвичай стосувалися знайдених у лісі військових знарядь, здебільшого патронів для гвинтівок і наземних мін, які місцеві називали «милом» через їхню форму. Щоб знайти боєприпаси, достатньо було пройти кілька кілометрів лісом і понишпорити в підліску. Кілька місяців тому тут розгорнулася сутичка між двома загонами партизанів, які залишили по собі зброю. Особливо багато було «мила». Дехто з селян казав, що його покинули, тікаючи, «білі» партизани, а інші присягалися, що це були трофеї, відбиті у «червоних», які «білим» не вдалося прихопити разом із власним спорядженням.
Також у лісі можна було знайти поламані гвинтівки. Хлопці знімали з них цівки, різали їх на коротші шматки й прикріпляли до пістолетів із вирізаними з гілок руків’ями. З таких пістолетів можна було стріляти набоями для гвинтівки, що теж валялися під ногами в лісі. Підривали набої приєднаними до гумок цвяхами.
Попри всю невибагливість, постріл із такого пістолета міг стати летальним. Двоє сільських хлопчаків серйозно постраждали, коли, посварившись, вистрілили одне в одного. Інший саморобний пістолет вибухнув просто у свого власника в руці, відірвавши йому всі пальці та вухо. Найбільше всі спочували покаліченому й паралізованому синові наших сусідів. Хтось погано пожартував із ним, поклавши всередину його комети кілька набоїв. Коли хлопчик, нічого не підозрюючи, вранці запалив комету і змахнув нею між ногами, патрони вибухнули.
А ще можна було стріляти, «перезарядивши» набої. Кулю слід було витягнути з гільзи і насипати туди трохи пороху. Потім її запихали назад у напівпорожню гільзу, а решту пороху насипали зверху на кулю. Зроблений таким способом патрон вставляли в спеціальний отвір у дошці або, направивши на ціль, майже повністю закопували в землю. Насипаний на кулю порох підпалювали. Коли вогонь діставався до підпальника, куля вистрілювала десь метрів на шість чи трохи більше. Експерти з «перезаряджених» набоїв робили ставки на те, чия куля пролетить далі і скільки пороху слід насипати зверху та знизу, щоб досягти найкращого результату. Найвідважніші хлопчаки намагалися вразити дівчат, стріляючи просто з руки. Часто гільзи або детонатори влучали в стрільця або когось із глядачів. Найгарнішого в селі хлопчину підпальник поранив у таке місце, від згадки про яке всі починали сміятися. Тепер він здебільшого гуляв на самоті, уникаючи поглядів жінок, які, не ховаючись, хихотіли.
Однак такі пригоди ніколи нікого не лякали. І дорослі, і діти постійно торгували набоями, «милом», цівками для гвинтівок і замками, витрачаючи чимало годин на ретельне нишпорення в густому підліску.
Найбажанішою знахідкою був бікфордів шнур[12]. За нього можна було вторгувати саморобний пістолет із дерев’яним руків’ям і двадцять набоїв. Його використовували, щоб перетворити «мило» на справжні міни. Достатньо було просто приладнати шнур до шматка «мила», підпалити й щодуху тікати від вибуху, від якого здригалися шибки в усіх сільських хатах. Під час весіль та хрестин на бікфордові шнури був неабиякий попит. Вибухи були чудовою додатковою розвагою, і жінки збуджено верещали, очікуючи, поки вибухне міна.