Одного дня, коли я був у своїй мангеттенській квартирі один, у двері подзвонили. Вирішивши, що це служба доставлення, на яку чекав, я відразу відчинив. Двійко безцеремонних чоловіків у важких плащах заштовхнули мене в кімнату, гупнувши за собою дверима. Вони притиснули мене до стіни й ретельно обшукали. Вочевидь знітившись, один із них витягнув із кишені газетну вирізку. Це була стаття «Нью-Йорк таймз» про східноєвропейські нападки на «Розфарбованого птаха», з розмитою копією моєї фотографії. Мої нападники, викрикуючи щось про «Розфарбованого птаха», почали погрожувати побити мене шматком сталевої труби, загорнутої в газету, яку витягнули з рукава плаща. Я запротестував, що не писав цієї книжки; чоловік на світлині, сказав я, — мій кузен, з яким мене часто плутають. Я додав, що він вийшов, але ось-ось повернеться. Коли вони сіли на канапу, де збиралися дочекатися його, не випускаючи зброї з рук, я поцікавився, чого вони хочуть. Один з них відповів, що вони прийшли покарати Косинського за «Розфарбованого птаха», книжку, яка спаплюжила їхню країну і висміяла їхній народ. Попри те, що вони живуть у Сполучених Штатах, запевнив він мене, вони залишаються патріотами. Незабаром до них приєднався ще один чоловік, що лаяв Косинського, переходячи на сільський діалект, який я легко впізнав. Я зберігав мовчання, розглядаючи широкі обличчя селян, їхні кремезні тіла та плащі, в які вони ледве втиснулися. Покоління, віддалене від халуп під очеретяним дахом, хащів болотяної трави і плугів, яких тягнули воли, досі залишалося тими селянами, що їх я колись знав. Здавалося, наче вони зійшли зі сторінок «Розфарбованого птаха», і на мить я відчув себе їхнім володарем. Якщо це справді були мої персонажі, природно, що їм слід було навідатися до мене, тож я дружньо запропонував їм горілки, яку спершу неохоче, вони, втім, жадібно випили. Поки вони пили, я взявся прибирати розкидані дрібнички на книжковій полиці, а потім досить спритно витягнув невеличкий револьвер з-поза двотомника «Словника американізмів», що стояв у самому кінці полиці. Я наказав чоловікам кинути їхню зброю і підняти руки; щойно вони послухалися, я взяв фотоапарат. Із револьвером в одній руці та камерою в другій швидко зробив півдесятка фотографій. Я повідомив, що ці кадри засвідчать їхню особу, якщо я колись вирішу звинуватити їх у зломі та спробі нападу. Вони просили мене пожаліти їх; зрештою, заблагали вони, вони не поранили ані мене, ані Косинського. Я вдав, наче обмірковую почуте, і кінець кінцем відповів, що раз їхні світлини збережено, то не маю більше причин затримувати їх персонально.
Це був не єдиний інцидент, в якому я відчуваю відлуння східноєвропейської ганебної кампанії. Кілька разів до мене чіплялися за межами мого помешкання або в гаражі. Три чи чотири рази незнайомці впізнавали мене на вулиці й кидали ворожі або образливі фрази. На концерті на пошану видатного піаніста, народженого на моїй батьківщині, зграя патріотичних старих жінок напала на мене зі своїми парасольками, вигукуючи сміховинні обрáзи. Навіть тепер, через десять років після видання «Розфарбованого птаха», громадяни моєї колишньої країни, де роман залишається забороненим, все ще звинувачують мене в зраді, трагічно не підозрюючи, що свідомо обманюючи народ, влада підкидає хмизу у вогонь їхніх упереджень, віддаючи їм на поталу жертв того ж режиму, від якого ледве врятувався мій головний герой, хлопчик.
Минув приблизно рік після виходу «Розфарбованого птаха» — і ПЕН-клуб, міжнародна літературна організація[5], звернулася до мене у справі молодої поетки з моєї батьківщини. Вона приїхала до Америки через складну операцію на серці, що, на жаль, не вдалася так, як на це сподівалися лікарі. Дівчина не розмовляла англійською, і ПЕН-клуб повідомив мене, що протягом кількох перших місяців після операції їй знадобиться допомога. Їй було трохи за двадцять, але вона вже видала декілька поетичних збірок і вважалася однією з найперспективніших молодих письменників. Я вже кілька років знав і захоплювався її творчістю, тож радів нагоді познайомитися з нею.
Кілька тижнів, поки вона одужувала в Нью-Йорку, ми разом гуляли містом. Я часто фотографував дівчину на тлі мангеттенського парку і хмарочосів. Ми стали близькими друзями, і вона подала на продовження візи, але консульство відмовилося поновити документи. Не бажаючи назавжди покинути свою мову і родину, вона не мала іншого виходу, ніж повернутися додому. Пізніше я через третю особу отримав від неї листа, в якому вона попереджала, що національна спілка письменників довідалася про нашу близькість і тепер вимагала від неї написати коротку історію про нью-йоркське знайомство з автором «Розфарбованого птаха». Ця оповідь зображатиме мене людиною, позбавленою моралі, відступником, що заприсягся очорнити всі ідеали її батьківщини. Спершу вона відмовилася писати; сказала їм, що не знає англійської, ніколи не читала «Розфарбованого птаха» і жодного разу не обговорювала зі мною політику. Однак її колеги продовжували нагадувати їй, що спілка письменників уможливила операцію і платила за медичний догляд після неї. Вони наполягали, що дівчина як перспективна поетка має неабиякий вплив на молодь і мусить виконати свій патріотичний обов’язок та письмово напосістися на чоловіка, що зрадив її країну.
5
Міжнародна неурядова організація, що об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів і створена з метою сприяння дружбі й інтелектуальній співпраці письменників усього світу; акцентує увагу на ролі літератури в розвитку взаєморозуміння і світової культури; бореться за свободу слова, захищає права письменників. Тепер охоплює також представників інших жанрів, таких як журналісти й історики.