У святковий день Гарбуз із самого ранку пішов до костьолу. Я залишився на фермі, увесь у болючих синцях після останніх побоїв. Над полями котилася стишена луна церковного передзвону, і навіть Юда припинив валандатися на сонечку та нашорошив вуха.
Це було свято Тіла та Крові Христових. Казали, що цього дня в костьолі можна відчути присутність Сина Божого більше, ніж на будь-яке інше свято. Цього дня до костьолу йшли всі: грішники й праведники; ті, хто молився завжди, і ті, хто не молився ніколи; бідняки й багачі; хворі та здорові. А мене залишили сам-на-сам із псом, що міг не сподіватися на краще життя, хай навіть і був Божим створінням.
Я наважився. Запас накопичених мною молитов уже, безсумнівно, міг позмагатися з запасами багатьох молодших святих. І нехай вони ще не дали якихось помітних результатів, на небесах, де справедливість була законом, їх неодмінно вже помітили.
Боятися мені було нічого. Я рушив до костьолу, просуваючись уздовж незораних смуг землі на межі між полями. Церковний двір уже повнився незвично барвистим натовпом селян та їхніми яскраво прикрашеними возами й кіньми. Я скрутився в прихованому куточку, чекаючи на нагоду прослизнути до костьолу через якісь із бічних дверей.
Раптом мене помітила вікарієва служниця. Вона сказала, що один із хлопчиків-служок, обраний для сьогоднішньої церемонії, отруївся. Мені негайно слід іти до ризниці, перевдягнутися і зайняти його місце біля вівтаря. Так особисто наказав новий священик.
Мене накрило гарячою хвилею. Я подивився на небо. Нарешті хтось там мене помітив. Вони побачили мої молитви, складені величезною купою, наче картопля під час збору врожаю. За мить я буду ближчим до Нього, до Його вівтаря, під захистом Його вікарія. І це лише початок. Відтепер для мене розпочнеться нове, простіше життя. Я вже бачив кінець жахіттям, які теліпають тебе, аж поки не стиснуть шлунок до нудоти, як продірявлену головку маку на вітрі. Мене більше не битиме Гарбуз, більше жодного підвішування, жодного Юди. Нове життя розгорталося переді мною, рівне, як жовті пшеничні поля, що хвилюються під лагідними пальцями вітерця. Я побіг до костьолу.
Потрапити всередину виявилося непросто. Яскравий натовп щільно юрмився у дворі. Хтось зразу ж помітив мене і привернув до мене увагу інших. Селяни кинулися до мене й почали шмагати вербовими гілками й батогами, старих це так насмішило, що вони аж полягали від реготу. Мене протягнули під возом і прив’язали до кінського хвоста. Оглоблі міцно затиснули мене з обох боків. Кінь заіржав, позадкував і хвицнув мене кілька разів, перш ніж я зміг вивільнитися.
До ризниці я забіг тремтячи, все тіло боліло. Священик уже був готовий до церемонії і нетерпляче чекав на мою появу; служки вже теж перевдягнулися. Вдягаючи мантію прислужника без рукавів, я нервово тремтів. Варто було священикові відвернутися, інші хлопчики ставили мені підніжки або штовхали у спину. Спантеличений моєю неповороткістю священик розгнівався та грубо мене підштовхнув; я впав на лавицю, забивши руку. Врешті-решт усе було готово. Двері ризниці відчинилися, і ми вийшли до притихлого нетерплячого натовпу та зайняли свої місця під вівтарем — по три хлопчики з кожного боку від священика.
Меса розпочалася з усією своєю величністю.
Священиків голос лунав мелодійніше, ніж звичайно; орган гуркотів тисячею своїх збурених сердець; служки урочисто виконували ретельно вивчені обов’язки.
Раптом мій сусід тицьнув мене в ребра й нервово смикнув головою в бік вівтаря. Я недоумкувато витріщився, і кров загупала у скронях. Хлопчик ще раз кивнув, і я помітив, що й священик зиркає на мене вичікувально. Я мав щось зробити, та що? Я задихнувся від паніки. Диякон повернувся до мене й прошепотів, що я мушу нести місал[20].
Тоді я згадав, що зараз моя черга нести місал з одного боку вівтаря до другого. Я чимало разів бачив, як це робиться: служка підходив до вівтаря, брав місал разом із підставкою, на якій він лежав, виходив на середину найнижчої сходинки перед вівтарем, уклякав, тримаючи молитовник у руках, потім підводився і ніс його до другого боку вівтаря, а тоді повертався на своє місце.
Тепер була моя черга зробити все це.
Я відчував, як витріщається на мене натовп. Тієї ж миті органіст, немов вирішивши підкреслити надзвичайну важливість того, як циган прислужує на Господньому вівтарі, несподівано припинив грати.
У костьолі запала цілковита тиша.
Я опанував тремкі ноги й піднявся сходами до вівтаря. Місал, Свята Книга священних молитов, що збирали святі та вчені люди на славу Господа впродовж століть, лежав на важкій дерев’яній таці з ніжками, увінчаними латунними кульками. Ще до того, як покласти на неї руки, я зрозумів, що мені не вистачить сили підняти її й перенести на другий бік вівтаря. Книга була заважка навіть без таці.