Митько забрав бінокль і поклав його так, щоб я не міг дотягнутися. Він уважно вивчав краєвид через приціл. Я напружував очі, однак бачив далеко внизу лише карликові будинки.
Пролунав постріл. Я здригнувся, а в підліску затріпотіли крильцями птахи. Митько підвів розпашіле спітніле обличчя та пробурмотів щось. Я потягнувся до бінокля, але чоловік сконфужено посміхнувся і притримав мою руку.
Я не вибачив йому, але й так міг здогадатися, що сталося. В уяві я бачив, як фермер, перекидаючись на спину, змахнув руками над головою, наче намагався схопитися за якусь невидиму опору, а потім упав на порозі власного будинку.
Митько перезарядив гвинтівку й поклав стріляну гільзу в кишеню. Він спокійно розглядав село в бінокль, тихенько насвистуючи щось крізь стиснуті зуби.
Я намагався уявити, що він там бачить. Бабусенція в брунатному лахмітті вийшла з хати, зиркнула на небо, перехрестилася і тієї ж миті побачила розпростертого на землі чоловіка. Підійшовши до нього хиткими незграбними кроками і нахилившись, щоб повернути до себе обличчя, жінка помітила кров, і крик розітнув повітря на шляху до сусідських хат.
Налякані її голосінням чоловіки натягали штани, а жінки, ще не прокинувшись, вибігали з будинків. Незабаром село завирувало від натовпів людей, що гасали туди-сюди. Чоловіки схилилися над тілом, шалено жестикулюючи й безпомічно роззираючись навсібіч.
Митько легенько поворухнувся. Поглядом він прикипів до прицілу, а приклáд гвинтівки притискав до плеча. На чолі блищали краплі поту. Одна з них відірвалася, поповзла крізь волохаті брови, з’явилася на переніссі й рушила щокою по діагоналі аж до підборіддя. Перш ніж вона встигла дістатися до уст, Митько тричі швидко натиснув на гачок.
Я заплющив очі і знову побачив село, де на землю сповзало ще три тіла. Решта селян не чули з такої відстані пострілів, тож налякано розсипалися навкруги, спантеличено роззираючись і не розуміючи, звідки прилетіли кулі.
Село охопив жах. Родини загиблих шалено голосили й тягнули тіла за руки і ноги до хат або клунь. Не зрозумівши, що коїться, навколо безглуздо товклися діти та старі люди. За кілька секунд усі зникли. Навіть віконниці позачиняли.
Митько ще раз оглянув село. На вулиці, мабуть, нікого не залишилося, тому що огляд зайняв чимало часу. Раптом Зозуля відклав бінокль і схопився за гвинтівку.
Я замислився. Мабуть, якийсь молодик ховався за хатами, намагаючись уникнути снайпера й повернутися додому. Не знаючи, звідки можуть прилетіти кулі, він час від часу зупинявся й роззирався. Коли він дістався до заростей шипшини, Митько знову вистрілив.
Чоловік застиг, наче його прибили до землі цвяхами. Зігнув одну ногу, спробував зігнути іншу й повалився в кущ шипшини. Колючі гілки стривожено захиталися.
Митько відпочивав, обіпершись на гвинтівку. Селяни поховалися в хатах, і ніхто не наважувався вийти.
Як я заздрив Митькові! Раптом я зрозумів чимало з того, що якось сказав у розмові з ним один солдат. Людина, казав він, — це звучить гордо. Кожен носить усередині свою особисту війну і сам вирішує — перемогти чи програти, — кожен чинить на власний розсуд і сам вершить правосуддя. Зараз Митько Зозуля сам визначив відплату за смерть своїх друзів, не зважаючи на думку інших, ризикуючи втратити свою посаду в полку і звання Героя Радянського Союзу. Якщо він не міг помститися за своїх друзів, навіщо тоді було стільки часу тренуватися в мистецтві стрільби, умілості ока, руки і дихання? Чого вартувало його звання Героя, яке поважали та яким захоплювалися десятки мільйонів громадян, якщо він більше не заслуговував на нього у власних очах?
Було в Митьковій помсті ще дещо. Хай там як тобою захоплюються й обожнюють тебе, кожен здебільшого живе наодинці з собою. Якщо ти не ладнатимеш із самим собою, якщо перейматимешся тим, що не зробив, хоча мусив зробити, щоб зберегти гарну думку про себе, ти перетворишся на того «похмурого Демона, духа вигнання», що «літав над обширом земним»[23].
А я зрозумів ще дещо. До вершини веде чимало стежок і доріжок. Однак до неї можна дістатися й просто за допомогою одного-однісінького друга, як ми з Митьком вилізли на вершечок дерева. Це була геть інша вершина, дуже далека від маршу робітничого класу.
Лагідно усміхнувшись, Митько віддав мені бінокль. Я жадібно витріщився на село, але не побачив нічого, крім щільно зачинених хат. Де-не-де самовдоволено чеберяла курка або індичка. Я вже збирався віддати бінокль чоловікові, коли між будинками з’явився великий пес. Він змахнув хвостом і пошкріб вухо задньою ногою. Я відразу згадав Юду. Злісно витріщаючись на мене, коли я висів на гаках, той робив точнісінько так само.