— Слухай уважно, панно Крисвата, — нарешті заговорив він. — Вони можуть відправити мене до Познані, а тебе — до Торонто, можуть змінити нам імена, дати фальшиві документи, фальшивих батьків і фальшиву національність, але одного вони не можуть — розлучити нас. Зрозуміла? Ми завжди, завжди будемо разом, і нічого вони з цим не вдіють. Ми знаємо, хто ми насправді, і ми тут і зараз виберемо собі справжні імена, якими й будемо зватися віднині. Готова, сестричко?
Я ледь помітно кивнула.
— Гаразд, — сказав Янек.
Ухопивши мою ліву руку, він закасав рукав мого светра й поцілував родимку. Губи в нього були крижані, він трусився всім тілом.
— Я з тобою... тут, — заговорив він. — Моє справжнє ім’я — Лют, бо мій батько виготовляв лютні в Щецині. Моє ім’я — назва цього інструмента, воно однаково звучить усіма мовами. Доторкнися сюди чи просто подумай про це — і ти відчуєш, як я бриню в тобі, наче струни лютні, я підіграватиму тобі, коли ти співатимеш. Лют, Лют, Лют. Повтори.
— Лют, — промовила я. — Лют, Лют.
— А тепер ти. Вибери собі ім’я.
Ім’я пурхнуло до мене саме, немов пташка, я прошепотіла:
— Ерра.
— Ерра, — повторив він. — Ерра. Те, що треба. Я забираю Ерру з собою до Познані, а ти забираєш Люта в Торонто. Ерра і Лют. Подобається?
— Лют і Ерра.
— А згодом... я тебе знайду. Коли ми виростемо. Я знайду тебе дуже швидко — за твоїм співом.
— І ми завжди будемо разом.
— Так. Давай присягнемо.
Поклавши два пальці на мою родимку, він проголосив:
— Я, Лют, присягаюсь, що люблю Ерру, знайду її й буду завжди разом з нею. Тепер ти.
— Я, Ерра, присягаюся любити Люта, знайти його й бути завжди разом із ним.
Це було так серйозно й урочисто, а наступного дня Янек зник, спричинивши в центрі хаос, а за тиждень потому я стояла на палубі корабля й дивилась, як котяться у безмежну далечінь сірі води Атлантики.
Від автора
Щоб компенсувати втрати Німеччини внаслідок війни, з 1940-го до 1945 року на окупованих вермахтом територіях проводилася широкомасштабна програма «онімечення» дітей різних національностей. За наказом Генріха Гіммлера в Польщі, Україні та Прибалтиці було викрадено понад двісті тисяч дітей. Дітей шкільного віку відсилали до спеціальних центрів, де вони мали пройти «арійське» навчання; малюки, серед яких було багато немовлят, пройшли через центри «Лебенсборн» («джерело життя» — знамениті німецькі «кінні заводи»), після чого їх передали до німецьких родин.
Після війни UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration)[33] за сприяння інших організацій з допомоги переміщеним особам повернули близько сорока тисяч із цих дітей до їхніх родин.
Джерела
Marc Hillel, Au nom de la race, Fayard,Paris, 1975.
Gitta Sereny, The German Trauma: Experiences and Reflections 1938–2001, Penguin, Londres, 2001.
Fernande Vincent, Hitler, tu connais?, L’Amitié par le livre, Besançon, s. d.
Eva Warchawiak, Comment je suis devenue démocrate, HB éditions, Aigues-Vives (Gard), 1999.
Документальний фільм Шанталь Лаба (Chantal Lasbats) Lebensborn (1994), а також численні інтернет-сайти.