Дорогою до клініки ми з мамою не зронили ні слова. Я відчував, що вона була напружена — очевидно, її турбував «не пустий» бік операції. «Меланома — меланома — меланома», — я майже чув, як вона повторювала це слово подумки; меланома — така гарна назва для такої жахливої хворі. «Меланоми, мій любий Соллі, — пояснювала вона мені, — мов зміїна отрута, досягають ґанґлій протоками лімфатичної системи, а звідти мають доступ до всього тіла. Це явище називають метастазами, і як наслідок — можна померти. Авжеж, мій любий Соллі. Нікому не відомо, чому Господь у своїй безмежній Мудрості допускає подібні жахіття, однак від раку, на жаль, навіть дітки вмирають». Стоп, зробимо крок назад: вмирати я збирався, ні метастазів, ні меланом у мене не було, і операція мала бути профілактичною. Тато сказав, що мені поталанило з такою передбачливою мамою, — і я дійсно був їй вдячний, просто мені не хотілося думати, що мене будуть різати.
— Можна зробити так, щоб ти спав.
— Ні!
(Не можна втручатись у винятковий розум СОЛА!)
Скинути весь одяг. Відчути себе крихітним. Коли перед операцією я ходив по-маленькому, мій прутик справді видавався малесеньким, збриженим. Лікарі і медсестри зверталися до мене так, ніби знали мене особисто, хоч я не бачив у цьому нічого приємного. На них були білі пластикові рукавички і небесно-блакитні маски. Вони поклали мене на спину, трохи нахилили ліжко і повернули мою голову набік. Мене жахало вже те, що мною отак безцеремонно маніпулювали, мовби я був мавпою в лабораторії. Тепер анестезія — за маминими словами, це перекладається як «відсутність відчуттів». Укол у скроню Соломона. Вся ліва частина голови, в тому числі ліва щока, заціпеніла. Мама спостерігала за мною з протилежного боку кімнати: вуста усміхались, а очі повнилися страхом.
— Тут немає нічого складного, — промовляв лікар. — Зробимо гладесенько і рівнесенько.
І він встромив у мене лезо. Бризнула кров, медсестра хутко підтерла.
— Я просто трохи пошкрябаю... глибше, ніж зазвичай... отут... щоб переконатися, що дістали все... Як кажуть французи, les doigts dans le nez — як два пальці...
Медсестра пирснула сміхом.
— Що ви кажете?! — обурилась мама.
— О, не ображайтесь! — вів собі лікар. — Просто вислів такий. Чув його, коли стажувався в Парижі кілька років тому.
— В такому разі всі французи — нечеми, і я буду вам вельми вдячна, коли ви більше не вживатимете подібних слів перед моїм сином!
— Без проблем, мем. Ну ось, ми майже закінчили.
Моєю шиєю стікала кров — я відчував її. Медсестра швидко підтирала.
МОЯ КРОВ КРОВ СОЛА стікає СКРОНЕЮ СОЛА
у моїй голові дірка
Ранка була точно у тому місці, куди приставляють палець, вдаючи самогубство. Тато казав, що колись дуже давно чоловік Ей.Дж.М. убив себе саме в такий спосіб, і його мозок розбризкався по всій кухні, але мій мозок має залишитися всередині, він не витече через дірочку в скроні, він обмірковує, як втримати себе, зберегти себе, залишити все на своїх місцях і не пропустити жодної деталі.
Лікар пішов. Мама схопила мене за руку, міцно стиснула її, сказала, що я неймовірно відважний хлопчик, що я її сміливий чоловічок, що вона мною пишається. Я намагався усміхатись у відповідь, та, оскільки ліва частина обличчя ще була заціпенілою, вийшла іронічна гримаса.
День минав, відчуття поверталися, і це були відчуття вкрай неприємні, alias[4] біль. Я про них не говорив. Я вирішив не скаржитись. Я цілком міг їх терпіти. Це було випробування — і я блискуче його долав.
На вечерю подали прісні й нетверді страви, тож я міг спробувати всього: картопляного пюре, йогурту, яблук у цукрі... Тато з’явився в палаті саме тоді, коли я розправлявся з десертом, — але мені здавалося, що він був не тут, що був прозорим, що це була лише голограма, яка матеріалізувалась у клініці, а справжнє тіло перебувало далеко, за багато світових років від мене, тому я зітхнув з полегшенням, коли тато дематеріалізувався.
Мама провела ніч на розкладачці в моїй палаті. Щоб я зміг заснути, медсестри дали нам ліки, які маскували біль. Я провалився в глибокий сон без сновидінь, а коли прокинувся, біль нікуди не подівся, та я нікому про це не сказав.
Трохи згодом ми повернулись додому. Одна з медсестер показала мамі, як дбати про мою скроню, щоб заживало швидше, і мама розповіла мені багато цікавого про дерму та епідерміс, а також про клітини, що діляться. Вони діляться дуже швидко й систематично, оновлюючи пошкоджену поверхню — як у випадку з моєю операцією, — і це добрий знак. А коли вони діляться швидко, але не систематично, — знак поганий, і зветься це раком. Мама зняла бинти і дбайливо обмазала ранку антисептиком, а я сказав, що вона найпрекрасніша сиділка на світі, на що мама відповіла, що я найтерплячіший з пацієнтів, і я слабенько всміхнувся, щоб вона відчула, якого зусилля коштувала мені усмішка.