Я зачинив двері і повернувся до війни між машинками і «Леґо».
Батьки мили посуд, а коли настав час спати, тато, щоб хоч якось забути про прикру розмову, сказав, що дасть мені ляпанців. Це означало, що я в піжамі маю лягти на живіт, а він легенько долонею поляскає уздовж усього мого тіла та співатиме. Того дня тато співав пісень, слова яких здавались мені абракадаброю:
Сороа висого є нідечко, гуса ниенько, а ова оередині.
та:
Чи елют єрно, чи ють йоежу, аеж ерно елють і оя шиють.
Спершу здавалося, що це взагалі не слова, та потім тато повторював, співаючи вже повільніше:
Сорока високо в’є гніздечко, гуска — низенько, а сова — посередині.
та:
Чи мелють зерно? Чи шиють одежу? Авжеж, зерно мелють і одяг шиють.
Коли тато знову проспівав ці віршики швидко, я вже все розумів. Мені часто хочеться, щоб дорослі сіли і пояснили мені все чітко й поволі, так як у випадку з піснею.
Як завжди, я реготав від татових ляпанців і молив не зупинятись, аж раптом до моєї кімнати увійшла мама, довелося заспокоюватись і лягати спати. Тоді тато обійняв мене і поцілував у чоло, а мама сіла на ліжко біля мене і розповіла одну з моїх улюблених історій. У моєму віці вона вже вміла читати, а я ще не навчився — це був іще один приклад того, що я був не на висоті, хоч і старався. Того вечора мама переповіла мені історію «Маленького Чорного Самбо»[12] — їй навіть сама книжка не знадобилася, бо вона вже в дитинстві знала її напам’ять. Я теж її майже повністю зафіксував — авжеж, так іншими словами можна сказати «запам’ятав», — тож усі репліки малюка Самбо повторював я.
— О, пане тигре! Будь ласка, не їжте мене! Я вам віддам своє чарівне Червоне пальто!
І так далі, поки тигри не розтавали, перетворюючись на рідке масло, тоді Самбо казав:
— О, солодке маслечко! Я віднесу тебе до Чорної Мамби!
Так звали його матусю. Чорна Мамба смажила млинці, а Самбо з’їдав усі шістдесят дев’ять млинців, бо був украй голодний. Коли історію було завершено, мама обійняла мене і стала колихати, тихо наспівуючи; шкіра на її руках була дуже ніжною, але тримала вона мене міцно.
Вранці, коли вона мала їхати, я прокинувся рано, було лише пів на сьому. Мені подобається вголос повідомляти час — минулоріч я навчився цього у садочку. В тата є відповідний жарт: «Чому малий дурник викинув будильник у вікно? — Бо хотів на власні очі бачити, як час летить». Жарт непоганий, але мене насправді турбувало те, як летів час. Мама казала, що чим старшим стаєш, тим швидше стікає час, і я боявся, що коли не покваплюсь, усе життя блискавкою пролетить перед моїми очима і я прокинуся вже у труні; все буде скінчено ще до того, як я встигну збагнути цінність прожитих років. Я розумів, що мерці не усвідомлюють того факту, що лежать під землею в труні, і все ж страшно було думати, що їх поклали туди — приміром, як дідуся; ми їздили на його похорон на Лонґ-Айленд. Мені здавалося нестерпним, що тато мого тата дійсно лежить у коробці і всім це здається нормальним. Гробокопи поставили труну на міцні линви, обмотали линви навколо себе, зафіксували труну над ямою і спустили її до самого дна, після чого розв’язали вузли і прибрали линви. Іншими словами, їх аж ніяк не турбувало те, що вони залишили в ямі людину, — а от зберегти линви було важливо! Зрозуміло, вони звикли до цієї роботи, ці прості дії вони виконували щодня, для них це була рутина, але для мене людина, яку вони поклали під землю, була моїм єдиним дідусем (адже мама свого тата ніколи не знала), і я вже не міг ні бачити його, ні говорити з ним, — саме тоді я збагнув істинне значення слова «ніколи»...
Я зиркнув на годинник і побачив, що, поки я міркував про смерть, минуло аж три хвилини.
Коли дідусь помер, бабусі довелося продати будинок на Лонґ-Айленді. Той дім був одним із з моїх найулюбленіших місць на планеті — там було повно закутків, шаф, буфетів, але бабуся сказала, що не зможе давати раду всьому цьому сама, тож переїхала до великого будинку, де мешкали інші старенькі. Тепер не було місця, де я міг би зустрічатися з кузенами і гратись у хованки у великому будинку на Мангеттені, як раніше. Якось я сховався у підвалі у величезній коробці, і коли кузени спустилися, я чув, як вони гукали: «Рендалле! Рендалле!», — однак сховок був таким вдалим, що вони мене не знайшли і зрештою відмовилися від пошуків та пішли грати у фрісбі в садку, цілковито про мене забувши. Увесь той час я сидів у коробці й чекав, чекав, а коли вийшов, то геть замерз, усе тіло боліло, однак кузени, побачивши мене, навіть не поцікавились: «Де ти був? Ми ж тебе всюди шукали!» Мене прикро вразило те, що мене їм не бракувало, і я подумав, що смерть — це щось дуже схоже: життя спокійно минає без твоєї участі.
12
«Маленький Чорний Самбо» (1899) — найвідоміша книжка шотландської дитячої письменниці Гелен Баннерман (1862–1946). Контроверсійний твір, який у першій половині ХХ століття хвалили за позитивне зображення чорношкірих, а у другій — навпаки, критикували за расизм. Нині текст та ілюстрації зазнали значних змін.