— Чекай, — зауважив тато, — щось я не можу втямити. Якщо її справжні батьки померли, як аґенція взагалі дізналася про її існування? Як її знайшли? Хто розповів їм про родиму пляму?
— Мені ще далеко не все відомо, — зізналася мама. — Я тільки почала пошуки. До Німеччини я поїхала по відповіді, а повернулася з купою нових запитань!
Для мене це було надто складно, я не розумів, як одна дівчинка могла мати аж стільки батьків, а тоді я заснув у машині і навіть не пам’ятаю, хто відніс мене до ліжка.
Дорослі мають одну погану звичку: всі рішення вони ухвалюють самостійно, дітей не питають.
Наступного дня за сніданком мама раптом сказала:
— А знаєш що, Рендалле?
— Що? — тільки й знайшовся я, бо побоювався її: хтозна, що мало впасти мені на голову, хотів я того чи ні.
Так і сталося. Здалося, навіть стеля наді мною похитнулась.
Оте «що» виявилось переїздом. Ми залишали Нью-Йорк — я власним вухам не вірив! Заради маминої роботи вся родина мусила переїхати — мою думку взагалі не запитали. Я дивився на тата, але, замість заперечити мамі, він підтримав її. Я спробував стерти цю ситуацію за допомогою мерехтливої атомної аури, як у першому епізоді «Людини-павука», але нічого не вийшло — це таки була правда. Ми переселялися до Ізраїлю, в місто під назвою Хайфа. Міс Мулик, з якою мама, на лихо, зустрілася в Чикаго, розповіла їй про професора в Університеті Хайфи, одного з найвідоміших фахівців з «джерел життя». Хоч я й досі не знав, про що йшлося, вони вже перетворилися на нове захоплення мами, адже бабуся Ерра була там зовсім маленькою, на шляху зі своєї української до німецької родини. Можливо, це було щось на кшталт фонтану вічної молодості — принаймні це пояснило б, чому Ерра така молода. А мама хотіла працювати з архівами в Хайфі. Все сталося так швидко, хоч я і не бачив жодного зв’язку між Еррою й архівом, я навіть не знав, що таке ті «архіви»! Для мене у Хайфі знайшлася школа під назвою «Hebrew Reali», і решту літа я мусив провести, вивчаючи іврит, бо якщо ти не розмовляєш івритом, тебе до цієї школи не візьмуть.
— А як же мої друзі?!
Мені хотілося плакати, але батькам було явно плювати. Звісно, не можна казати «плювати», але тієї миті мені було на це плювати.
— Це тільки на рік, — казали вони, але для мене це була вічність. Через рік мені буде СІМ РОКІВ. Коли ми повернемося до Нью-Йорка, друзів у мене не буде, натомість буде СІМ РОКІВ.
Я не відчував ані найменшого бажання залишати Нью-Йорк і знав, що тато також цього не хоче, хоч і жартує щосили, приказуючи, що ми поїдемо від Рейгана до Беґіна[14]. За словами тата, вибору в нас немає, тож варто сприймати цю подорож як пригоду. Він також твердив, що йому неважко буде перевезти свій страх перед чистим аркушем на інший бік Атлантики — головне, щоб мама оплатила багаж, бо страх важить цілу тонну!
Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!
І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.
Я малював жінок, яким відрубали груди.
Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, — але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.
Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.
— Рендалле, не хвилюйся, — сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.
Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.
Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», — сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», — але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» — потім, «ані» — я, «бдіха» — жарт, «кен» — так, «ло» — ні, «езра» — допомога і «тода» — дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» — «цхок».
14
Менахем Беґін (1913–1992) — прем’єр-міністр Ізраїлю у 1977–1983 роках, лауреат Нобелівської премії миру 1978 року, ініціатор мирного врегулювання ізраїльсько-єгипетського конфлікту.