Нарешті штанці приховали родиму пляму, та я не могла забути про її існування.
Після штанців прийшла черга білої блузки — слід було стежити, щоб правильно застебнути ґудзики, та хоч я й була вкрай уважна, все ж часто помилялась: дійшовши до останнього ґудзика, я помічала, що знизу вільно теліпається край блузки, а отже, треба було починати знову. Потім наступала черга кілту з ґудзиками на спині, та оскільки застібати, не дивлячись, я не вмію, то мусила спершу перевернути і застебнути, після чого перевертати в інший бік, а це було непросто, бо кілт дуже тиснув, блузка плуталася під ним — як результат, я мала дивний вигляд. Бабуся часто обіцяла купити новий кілт, більший за розміром, та постійно переносила це на потім, бо була зайнята свої садом, бриджем, чаюванням з подругами, а оскільки кілти шили тільки для моєї школи, то продавали їх лише в одній крамниці дуже далеко від нас.
Після кілта я надягала курточку, що було нескладно (там лише два ґудзики), однак, просуваючи руки у рукави курточки, треба було притримувати кінчики рукавів блузки, а я забувала, рукави задиралися, доводилося знімати курточку і все починати знову. Залишалося причесатись і почистити зуби. Годинник показував без п’яти дев’яту, за п’ять хвилин я мала вийти, а ще ж треба було начистити туфлі, на що точно не було часу (вночі я бачила сон, де було повно брудних туфель, жодної чистої пари, мені було соромно, я не знала, що взути), та коли я йшла по свої туфлі, скіпка з паркету глибоко увігналась у мою п’ятку — отакої, не варто було човгати, слід піднімати ноги й обережно їх ставити!
Правда в тому, що біль підстерігав мене на кожному кроці; бабуся казала, що коли є хоч найменша можливість поранитись, я обов’язково це зроблю (я ж вважаю, що це не я шукала такі нагоди, а вони мене). Бабуся ніколи мене не жаліла: коли я плакала, вона казала, що я вдаю з себе бозна-кого. Минулого літа вона доручила мені купити літр молока в крамниці на розі. «Та не барися!» — сказала, як завжди. Тож я погнала, мов навіжена, і просто перед порогом крамниці перечепилась і впала: від удару об брук у мене перехопило подих. Дві пані, які проходили поруч, кинулися до мене зі словами: «Господи, бідолашне дівча! Ти дуже забилась?» — а я, оглушена, приголомшена, ледве стримуючи сльози, підвелася і, знаючи, що бабуся б воліла бачити мене на людях сміливою, обтрусила свій одяг зі словами: «Все гаразд!» — весело усміхнувшись, щоб їх заспокоїти. Коліно і лікоть так стерлись об брук, що крізь шкіру прозирала кров, та я зайшла до крамниці, крізь сльози рішуче попросила літр молока, заплатила за нього і, хлипаючи, понесла додому (весь час стримуючи плач), а коли нарешті переступила поріг, ледве видершись на ґанок і кульгаючи, сльози полилися одразу й потоком, я ридала, стогнала від болю, і коли здивована бабуся нарешті з’явилась у коридорі, я їй сказала: «Бабуню, я трималася, скільки могла, не плакала ні в крамниці, ні дорогою додому!» — а вона забрала в мене молоко і, прямуючи до кухні, заявила: «Якщо стрималась у крамниці, могла б стриматися і тут»; після цих слів бабуся взялась готувати пиріг для чергової зустрічі зі своїми подругами — вона й не думала мене втішати. Якби мама дізналась, як мені було боляче, обов’язково б мене втішила, та, коли ми побачились наступного разу, подряпини вже зникли і мені не було чого їй показати.
Куди б я не йшла, на мене чигала небезпека: бився посуд, кидалась оса, горів тостер, — загрози сипалися на мене звідусюди, а моє тіло реагувало: шкіра синіла, плоть набрякала й наповнювалася гноєм, потім вибухала гейзером крові; у цю мить скіпка смикала гострим болем мою ліву ногу, та я не мала часу зняти панчоху і витягнути її.
Тож я спустилася сходами, стрибаючи на одній нозі й усвідомлюючи, як сильно я ненавиджу життя. Бабуся вже вивела з гаража авто і прогрівала двигун в очікуванні, і коли, кульгаючи й намагаючись водночас застебнути пальто й обернути шарф навколо шиї, я вийшла на ґанок, вона знервовано зробила мені знак, щоб я поквапилась. У зимному повітрі її дихання злітало хмаринками, подібними до вихлопного диму позаду авта; на бабусі були шкіряні рукавички, і коли вона зупинялася на червоне світло, її пальці нетерпляче барабанили по керму — втім, ми приїхали до школи вчасно, як і завжди.
В класі о дев’ятій співали «О Канадо!», а о четвертій «Боже, бережи королеву»[19], і весь цей час між двома гімнами я страждала — як від гострого сорому, так і від смертельної нудьги.
Під час ранкової перерви я вирішила більше не терпіти біль від скіпки і зачинилась у кабінці вбиральні, та, оскільки дверцята кабінок не доходили до підлоги, дівчата помітили, що я зняла одну туфлю й одну панчоху, і почали кпити з мене: «Що там відбувається? Вона що, російська шпигунка? Ховає у панчохах телефон?»
19
«О Канадо!» — національний гімн Канади, написаний композиторкою Каліксою Лаваллє у 1880 році. Текст (спершу французькою) написав сер Адольф-Базіль Рутьє. «Боже, бережи королеву» — національний гімн Великої Британії і так званий «королівський гімн» у всіх країнах Британської Спільноти. Автори слів та музики невідомі. У Канаді з 1980 року виконують обидва гімни.