Я дбайливо склала серветку і поклала її біля фотографії мами — там вона була приблизно мого віку, її усмішка була справжньою усмішкою, а не маскою, як моя; на мамі була яскраво-синя сукня, і її блакитні очі світилися радістю. Дівчинка з фото слухала, як я вправлялась на піаніно, і я намагалася бути на висоті, та чим більше я грала, тим більш розчарованим ставав її погляд, і невдовзі я вже не могла дивитись на неї — так мене це пригнічувало. Почала я з гам — це як повторювати абетку, не має жодного сенсу; я грала і грала, намагаючись опускати великий палець, не піднімаючи зап’ясток, і тримати пальці округленими, а тон — рівним; після гам прийшла черга арпеджіо — вони справді були складними для моїх маленьких рук; коли ж я нарешті розкрила зошит з уривками, то пополотніла: сторінки були помережані фіолетовим чорнилом міс Келлі. Вона накреслила дуги над усіма фразами, обвела всі аплікатури й позначила pianissimo літерами «рр», бо минулого тижня я грала надто гучно; на цих сторінках я бачила тільки свої помилки та власну посередність, мелодії, які я щотижня псувала...
Пригадую, коли бабуся тільки купила мені цей зошит, я, гортаючи новенькі чисті сторінки, побачила ілюстрацію до уривка з «Едельвейсу» (то була дівчинка, яка нахилилась і нюхала квіти в Альпах) — тоді я майже на дотик відчула чистоту: білий сніг на вершинах гір, квітки-зірочки та їхні зелені гніздечка. Дівчинка з малюнка була точно такою, якою вимагали бути від мене: гарнюнею у широкій плісованій спідниці та білому корсажі, з охайно укладеним волоссям та бездоганними шкарпетками й черевичками. Слова пісні мені також сподобалися:
Та потроху цей уривок паплюжили мої помилки, їх було багато, вони повторювались, міс Келлі залишала свої зауваження фіолетовим чорнилом на всій сторінці, включно з малюнком, — і тепер, коли я намагалася зіграти уривок, він буквально розсипáвся під моїми пальцями. Кожен такт чинив мені опір. Я так боялася схибити, що, вирячивши очі, не відводила погляду від сторінки, а коли я дограла до її кінця, очі відразу стрибнули на наступну сторінку, та було вже пізно, я вже схибила, і з кухні загримів бабусин голос: «Седі, фа-дієз! Це ж є в партитурі!» (Колись давно бабуся грала на піаніно, тому мала право мене виправляти, хоч я ніколи не чула, щоб вона щось грала). Я почала знову, та цього разу моя ліва рука забула, що «соль» треба тримати до другого такту; я зупинилась, моя права рука розлючено вдарила ліву, а та стала вибачатися: «Перепрошую, я більше так не буду!» — однак права рука сердилася: «Я по горло сита твоїми витівками, більше не терпітиму, чуєш?» — і ліва рука поповзла до клавіш. «Я стараюся», — бурмотіла вона. «Що ти сказала?» — люто гримнула права рука. «Кажу, що стараюся», — голосніше відповіла ліва рука, явно вирішивши захищатися, зрештою, не вбила ж вона когось, лише трохи раніше відпустила клавішу «соль». «То треба краще старатися! — заревла права рука. — Бо твого старання явно замало!» Все це відбулося за частку секунди, бабуся нічого не помітила, а я знову почала грати. Коли помилялася права рука, ліва не могла на неї кричати; вона лише зауважувала помилку, щось бурмотіла до правої руки, але прямо не нападала; вся ліва частина мого тіла була слабшою, бо родима пляма містилася саме на лівому боці.
(У маминій квартирі в Йорквіллі також було піаніно, і вона не лише ніколи не опускала кришку, а й ніколи не користувалася партитурами; мама грала, імпровізуючи, коли співала, а якщо вона не співала, то курила, і бабуся називала цю звичку гидкою).
Нарешті о шостій я могла дати інструментові спокій і піти до їдальні, щоб накрити стіл. Спершу три великі серветки, покликані зловити найменшу крихту, що могла випасти з наших незграбних рук і застрягнути у мереживі скатертини — а звідти видлубати її було б украй складно. Потім великі білі тарілки з золотою облямівкою й тарілочки для хліба, які слід було ставити у лівому верхньому куті. Після цього — важке столове срібло, що зберігалось у застеленій оксамитом коробці у верхній шухляді буфету. Виделка — ліворуч від тарілки, ніж — праворуч, гострим боком усередину: так не було ризику порізатися, коли його береш (хоча навіщо брати ніж за лезо, а не за ручку?), супова ложка праворуч від ножа, бо вечерю починають із супу (а ще бабуся навчала, що під час офіційних обідів, коли приборів біля тарілки дуже багато, питати не треба — правила етикету вчать починати з крайньої пари і поступово просуватися досередини), десертна ложечка перевернута над тарілкою ручкою у правий бік — так її легше взяти правою рукою (дійсно, навіщо думати про шульг?), склянка з водою — вгорі і трохи правіше від ножа. Тим часом дідусь повернувся з прогулянки з псюрою, він взяв Гілера на руки і витер його лапи шматою, щоб після нього не лишалися сліди від бруду і снігу; потім дідусь увімкнув телевізор — подивитись вечірні новини. З них ми дізналися, що Діфенбейкер і Пірсон знайшли новий привід для сварки[22], що Берлінський мур нарешті добудували, що Президент Кеннеді хоче покарати Кубу за затримання всіх свиней, яких відрядили туди минулого року. Нові конфлікти виникали постійно по всьому світу, я їх не розуміла, та щоразу, коли приходила мама, починалася сварка — її, наприклад, обурювало, що Америка витрачає шалені гроші на космічні ракети, хоч мільйони її громадян живуть у злиднях і не мають роботи, вже не кажучи про проблему чорношкірих; я схилялася до її думки, але дідусь і бабуся були не згодні, вони запитували, чи часом не вирішила вона стати клятою комуністкою. Дідусь і бабуся ніколи не сперечалися між собою — вони й розмовляли вкрай рідко. Гадаю, дідусь не мав права нікому розповідати про те, чим з ранку до ночі ділилися з ним божевільні на його канапі, а другою річчю у світі, яка його цікавила, був хокей (тут беззаперечним героєм був Ґорді Гоу[23]), однак до хокею бабусі було байдуже. Сама ж вона не вміла обертати власний щодень на хвилюючі оповідки, тож за вечерею ми просто їли і обмінювалися фразами на кшталт: «Можна ще масла, будь ласка?» або «Ще трохи супу?».
22
Джон Джордж Діфенбейкер (1895–1979) — прем’єр-міністр Канади у 1957–1963 роках, лідер Прогресивно-консервативної партії. У 1963 році програв вибори Лестеру Пірсону (1897–1972), історику, дипломату, лауреату Нобелівської премії миру 1957 року.
23
Ґордон Гоу (1928–2016) — канадський хокеїст, «Містер Хокей», вважається одним із найвидатніших гравців за всю історію хокею.