Лотар ходив в уніформі, бо прийшов його час воювати, хоча ми вже втратили Францію та Англію, всі чоловіки від шістнадцяти до шістдесяти років повинні були воювати, дідусеві, на щастя, було шістдесят два, а то у нас вдома не залишилось би жодного чоловіка. Лотар обійняв мене, підкинув угору, я на мить зависла в повітрі, серце в мене калатало, а він зловив мене й притис до себе так сильно, що його металеві ґудзики вп’ялися мені в груди, я звивалася, щоб вивільнитись, бо мені було важко дихати, сукня у мене задерлася, коли він мене підкидав, і я боялася, що всі побачать мої панталони. Він нарешті відпустив мене, сказавши: «До побачення, люба Крістіно», — а я глянула на Ґрету — чи не ревнує вона, адже їй він не сказав «До побачення, люба Ґрето», не обійняв її й, тим паче, не підкидав її вгору, бо вона вже завелика, — але та лише повторювала «Лотаре, не йди! Не йди, Лотаре!», по її обличчю текли сльози і шмарклі. Але Лотар розвернувся й попрямував до дверей, його спина в уніформі здавалась ідеально прямокутною.
Ґрета була вродливіша за мене, але не така цікава, і я гадала, що дідусь мене більше любить тому, що Ґрета фальшивила, коли співала. Вся шкіра у неї була біла, у неї не було родимки на лівій руці, і влітку вона не вкривалася ластовинням, як я. Ластовиння додавало принадності моєму обличчю й захищало від сонця. Словом, Ґрета була трохи обмеженою, прісною й пласкою, наче тихе озеро, тоді як я була вулканом, вогонь жеврів у мені й спопеляв, і коли я співала, він вивергався, мов лава. У нас була одна кімната на двох, наші ліжка стояли узголів’ям до узголів’я, її речі в шухлядах комода лежали праворуч, а мої — ліворуч, вона гаяла купу часу на розчісування свого волосся, воно в неї було світло-каштанове і хвилясте, а у мене — біляве й пряме, і я просто швиденько причісувала його, та й потому, в житті є й важливіші речі. Вночі я роздумувала про мільйони речей, Ґрета ж відразу засинала й спала до ранку, немов гладінь тихого озера.
Дідусь виріс у Дрездені, і всю нашу порцеляну було вироблено на заводі його батька, дідусь запевняв, що це найкрасивіше в світі місто, у нього був альбом із листівками з краєвидами Дрездена, й іноді, щоб розважити мене, він брав альбом з етажерки і ми разом розглядали листівки. Він показував мені кам’яних людей на кам’яних конях, кам’яних ангелів на входах до соборів, кам’яних дельфінів і сирен у паркових фонтанах, кам’яних суддів на фронтоні Палацу юстиції, кам’яні маски на фасадах театру й опери, кам’яних чорношкірих рабів у палаці Цвінґера[32] — м’язи й обличчя у них були напружені, бо підтримування балконів, сходів і вікон вимагає зусиль, але дідусь говорив, що вони не страждають, бо неживі. Ще були Пан — напівлюдина-напівцап, і кентавр — напівлюдина-напівкінь, і дванадцять вродливих жінок у нішах довкола басейну, які, усміхаючись, роздягалися для купання. Дідусь казав, що це німфи, і вони мали право роздягатися на публіці, оскільки вони були несправжні, люди просто вигадали їх. Так само й десятки голів херувимів на колонах у саду Цвінґера — вони були цілковито вигаданими, і ніхто не відрізав цим малюкам голови, люди мали право вигадувати, що їм заманеться. Все це було нерухомо застигле, але сам рух закарбувався в камені: вітер куйовдив гриви кам’яних коней, а сирени немов виринали із кам’яних хвиль, їхніми оголеними грудьми стікали кам’яні краплі. На противагу дрезденським німфам і ангелам люди в нашому місті були живі й негарні, вони кудись поспішали, заклопотані, зголоднілі, вони не мали права роздягатися на публіці, багато чоловіків втратили руку, або ногу, або обидві ноги — а кінцівки ж не відростають.
Батько приїхав у відпустку, і мені було трохи боязко, бо ми так давно не бачились, і я його насилу впізнала. Розцілувавши маму й Ґрету, він підхопив мене під пахви й закружляв; сам він стояв прямо, немов щогла, тільки його ноги рухались, а я виписувала кола в повітрі. «Годі, Дітере! — вигукнула мати. — а то її знудить!» Та вона жартувала, казала це не всерйоз, адже мене ніколи не нудило.
Батько знову поїхав. Як і всі німецькі чоловіки в той час, він повинен був убити якомога більше росіян, попри те, що ми програвали війну, та й Ісус говорив: «Не убий» (а може, це говорив Мойсей). Дідусь казав, що іноді в нас немає вибору, треба або вбивати, або бути вбитим — і квит. Коли ми молилися за столом, він просив Бога захистити батька та Лотара від ворогів, і це мене бентежило, адже і в Росії були родини, і вони просили Бога захистити їхніх чоловіків від ворогів, тільки їхні вороги — це ми, а коли в церкві священник говорив, що треба молитися за Гітлера, я думала про людей у російських церквах, які молилися за свого Вождя, і уявляла, як бідолашний Бог сидить на хмарах, обхопивши голову руками, намагається догодити всім людям і розуміє, що це неможливо.
32
Цвінґер — у Дрездені архітектурний комплекс, що включає у себе музеї та колишній королівський палац.