— Чудово, — зронила вона. — Ти швидко вчишся.
Того вечора мама повернулась додому з переможним виглядом. Її очі вивергали блискавки.
— Я її знайшла! — заявила вона. — Не можу в це повірити: я справді її знайшла! Є запис про дівчинку «віком близько року», яка провела два з половиною місяці у центрі в Штайнгьоринґу впродовж зими 1939–1940 років. Ароне, на внутрішній частині лівої руки вона мала родиму пляму!
Тато навіть голови від газети не підняв.
— Останні підрозділи французьких та італійських військ, — похмуро кинув він, — залишили Бейрут за прикладом американців.
— Її рідне місто — Ужгород у Карпатах, це найзахідніша частина України, яку Німеччина у ті роки вже захопила. Гіммлер особисто поміряв її родиму пляму — тоді вона була вісімнадцять міліметрів у діаметрі — і відзначив цей факт у її досьє. Чому, цікаво, чому він вирішив залишити їй життя, незважаючи на ваду?!
— Хабіб зрадив, Вейнберґер зрадив. Після від’їзду Арафата вони обіцяли залишитися там заради захисту біженців[17].
— Певно, через її біляве волосся і блакитні очі. Вона була така гожа, така арійська! Ароне, ти мене чуєш?
— Рейґан і Беґін поставили Жемаєля на місце.
— І він передав її одному зі своїх приятелів, великому чину з СС, чия донька просила сестричку. А дружина чиновника вже не могла мати дітей.
— Танки Цахалу оточили західний Бейрут.
— Ароне, хіба це не диво! З Карпат до Німеччини, а після війни — гоп, до Канади! Це ж диво, Ароне!
— Вони назвали цю операцію «Мир у Галілеї».
— Деталі крутиголовки нарешті склалися...
— Трясця, справи кепські...
— Рендалле, йди у свою кімнату.
Я був тільки радий піти у свою кімнату і взятися до вправ, які стосувалися різних частин тіла. «Рош» — голова, «бетен» — живіт, «ґав» — спина, «реґель» — нога, «берех» — коліно, «каф яд» — рука, «ецба» — палець, «пе» — рот, Нужа — диво, я — жмут нервів, мій тато — злий, мама — шалена, скоро Рош-а-Шана, і справи, трясця, кепські...
Наступного дня Жемаєля вбили, достоту як Кеннеді, за винятком того, що першого обрали лише три дні тому, тож президентський мандат вийшов, прямо скажемо, короткий. У школі під час перерв учителі говорили тільки про це, однак їхній іврит був надто швидким для мене, тому я не розумів, що відбувалося. Нужа пояснила, що вони приголомшені, адже Жемаєль був пішаком у руках Ізраїлю і Сполучених Штатів. Слово «пішак» я знав, бо грав у шахи, але не розумів, до чого тут політика. Проходячи коридором повз групу дорослих хлопчиків у кіпах, я почув, як один із них щось голосно кинув нам услід, — і Нужа зблідла.
— Що він сказав? — запитав я її.
— Він сказав: «Кляті араби! Їх треба звести зі світу!»
Я відчував усе більшу тривогу. Навіть Марвін не допомагав, мій «аталеф» уперто мовчав, а бабуся Ерра була надто далеко — мов на іншій планеті.
Я бачив жахливий сон і прокинувся з криком. Мама в нічній сорочці кинулася до моєї кімнати зі словами:
— Рендалле, що таке? Що трапилося?
Та я не міг описати туманний спогад про жах словами, він розлетівся на дрібні клапті, які швидко блякли і випаровувались. Я почувався винним, адже витягнув маму з ліжка посеред ночі і навіть не був здатний згадати, що ж мене так налякало, я намагався знайти хоч щось, аби виправдати цей збій, та чим більше я вигадував історію, тим більш кволим ставав мій мозок, і все, що я зумів пробурмотіти, було: «Мамо, пробач. Мамо, пробач. Пробач...»
Наступного дня, коли я встав, тато о сьомій ранку вже слухав радіо і курив цигарки — мама досі була вдома, і це було дуже дивно.
Вона зайшла на кухню, на її голові їжачились бігуді.
— Ароне?
Та він слухав не її — він слухав радіо, — і мама заговорила голосніше.
— Ароне... Хочу, щоб ти знав: я дуже вдячна тобі за те, що приїхав до Хайфи зі мною. Я знаю, тобі тут непросто, всюди чужа тобі мова. Ти ж надихаєшся розмовами, які чуєш на вулицях, у парках і ресторанах Мангеттена. Я розумію, як тобі бракує Нью-Йорка. Повір, Ароне, мені до цього не байдуже. Я цілком свідома того, на яку жертву ти пішов заради мене, і я хочу, щоб ти знав, як я це ціную.
Дивно було слухати, як мама виголошує цю майже офіційну промову з бігуді на голові та без макіяжу; в мене виникла підозра, що вона готувала її перед дзеркалом — як зазвичай перед усіма виступами. Мені залишався ще один тост, і я його швидко проковтнув, бо тато досі слухав лише радіо, а мамине обличчя червоніло, бо вона намагалася не вийти з рівноваги.
— Ароне, — повела вона далі. — Завтра ми будемо святкувати Рош-а-Шана, і я б дуже хотіла, щоб це стало новим початком. Будь ласка, послухай мене! Рош-а-Шана — це просто особливий спосіб сказати одне одному: зупинімось на мить, підбиймо підсумок, очистімось від гріхів та ухвалімо правильні рішення на майбутнє.
Однак тато не зважав на її присутність, він не відривався від радіо, і незабаром терпець мамі таки урвався, вона широкими кроками перетнула кухню і вимкнула приймач.
Тато знову ввімкнув.
Мама вимкнула.
Тато ввімкнув.
Я не мав бажання спостерігати за розвитком сварки, тож вирішив, що якраз час іти до своєї кімнати і збиратися до школи. Коли я виходив із кухні, почув мамин голос:
— Ароне, ну серйозно, хіба ти не згоден, що ми обоє мусимо ухвалити кілька важливих рішень?
Тато не відповідав, не жартував, навіть не побажав мені вдалого дня; він вийшов з квартири, хряснувши дверима, і я знав — тато пішов до кіоску на вулиці ХаНасі, щоб купити всі можливі газети англійською мовою.
Не можу пояснити, чому, але того дня атмосфера у школі була тривожною, мов перед ураганом, хоч небо й було безхмарним, а сонце жарило немилосердно.
— Стережися, Рендалле! — застеріг мене «аталеф». — Стережися!
А я не розумів, чого мусив остерігатися.
Опівдні Нужа прошепотіла мені:
— Шарон зайняв Західний Бейрут, уявляєш?
І я кивнув, хоч і не знав, хто такий Шарон, і віддав би що завгодно, аби тільки бути зараз у Центральному парку та грати в бейсбол.
Повернувшись зі школи, я пішов просто до своєї кімнати стояла спека я таку спеку не переношу хотілося вибухнути хотілося щоб усе вибухнуло я кружляв кімнатою мов літак який падає й крутиться я промовляв: «РОШ, РОШ, РОШ-А-ШАНА!», і «Рош» означало «голова», «А-Шана» — «вибухати», бо я відчував що моя голова от-от вибухне, я не розумів, що відбувалось, і впадав через це у відчай...
За вечерею всі мовчали.
Я повернувся до своєї кімнати і почав малювати людей без тулубів людей без голів людей без рук людей без ніг, я домальовував ноги до шиї руки до живота, я малював груди високо у повітрі і «аталеф» прошепотів мені: «Нічого собі, Рендалле! Стережися!» — але не сказав чого саме стерегтись а я ніяк не міг заспокоїтися...
Наснилося, що тато пішов назавжди, хряснувши дверима. Двері у сні хряскали й хряскали, нарешті я збагнув, що так часто хряскати дверима неможливо — напевно, то були постріли. Танки. Бомби...
Наступного ранку, прокинувшись, я босоніж пішов до кухні і побачив — уперше в житті — тата, що плакав. На столі перед ним лежала розгорнута «Herald Tribune», і він читав її, голосно ридаючи. Я не насмілився запитати у нього, що ж не так, та, коли я підійшов, він схопив мене і так вчепився, ніби потребував мого захисту, хоча зазвичай батьки повинні захищати дітей, — отже, я не знав, що робити. Татове обличчя було зсудомлене, очі — червоні, він був ледве на себе схожий — певно, плакав давно. Газета лежала надто далеко, і мені не вдалося побачити заголовки статей, які так його засмутили, натомість я теж заскиглив.
— Таточку, що трапилося? — тихим, але пронизливим голосом запитав я. — Що таке?
Та замість мені відповісти, він іще міцніше мене обійняв — майже придушив, тому я зрадів, коли на кухню зайшла мама.
17
Хабіб аль-Шартуні (нар. 1958) — сирійський соціаліст, який підклав бомбу, що вбила президента Лівану Башира Жемаєля. Каспар Вайнбергер (1917–2006) — міністр оборони США у 1981–1987 роках. У 1982 році Ясер Арафат був змушений залишити Бейрут, що перебував в облозі ізраїльськими військами, і рік провести в Тунісі.