— Ти тільки поглянь! — звернувся він до бабусі. Та зайшла за його спину, схилилась і також буркнула щось, адже зі шпальти до неї широко усміхалася її донька.
— Боже всемогутній! — мовила бабуся.
— Не думаю, що Господь має до цього стосунок, — зауважив дідусь. — І все ж мені не дуже приємно бачите своє прізвище у «Globe and Mail» у зв’язку з тваринними вигуками. Що скажеш, Гілере?
Гілер радісно загавкав, несподівано отримавши надію на позачергову прогулянку.
— Молодець, непогано! — заохотив його дідусь, пригостивши скоринкою від грінки. — Ще кілька тижнів тренувань, і ти співатимеш поруч із Крістіною на сцені.
Не знаю, чому вони сміялися з мами, замість пишатися успіхом її туру. Бо я страшенно пишалася! Моя мама потрапила в газету — та я сама тепер стала майже зіркою! Втім, у школі ніхто не був у курсі, хоча ім’я «Кріссі Кризвоті» було надруковано великими літерами, а мене звали Седі Кризвоті, і, наскільки мені було відомо, у Торонто жило небагато Кризвоті. Сама я цю тему піднімати не хотіла, бо дівчата могли мені не повірити (тоді мені було б соромно) або ж назвали б хвальком (а це ще гірше).
Я уважно прочитала статтю, повернувшись зі школи, і хоча там було кілька слів, яких я не зрозуміла, все ж дивно було усвідомлювати, що йдеться про мою маму. Я намагалась уявити, як глядачі у Реджайні[25] або Ванкувері здивовано вирячують очі, коли вбрана у чорне мініатюрна білявка виходить на сцену, вітається з музикантами, бере мікрофон, розтуляє вуста, — але замість якихось бздур на кшталт «Едельвейсу» або «My Favorite Things»[26] глядачам пропонується справжній політ у космос. Маминим сценічним майданчиком була музика, і вона танцювала на ній, легко перескакуючи з октави на октаву; бувало, що, видершись аж на вершину голосу, вона ділила його надвоє і співала сама з собою.
«Кріссі Кризвоті — неймовірна, і новина про її дар поширюється зі швидкістю звуку». Так писали в газеті. Журналіст запитав маму, що вона має проти слів, і вона відповіла: «Мені здається, що голос — це окрема мова». Тоді журналіст поцікавився, як вона бачить своє майбутнє, і вона сказала, що «сподівається вийти заміж найближчим часом (журналіст уточнив, чи це часом не її менеджер Пітер Сілберманн є щасливим обранцем) і переїхати до Нью-Йорка, щоб записати свій перший диск».
(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)
У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.
Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.
Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.
Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.
Історії людей, які губилися на Великій Півночі[27] та плентались кучугурами, поки, виснажені, не лягали у сніг, уявляючи, що це їхнє власне ліжко, й помирали, замерзаючи, цілком певні того, що нарешті повертаються додому. Була там і «Кремація Сема МакДжи»[28], історія іншого штибу: інспектор помирає від холоду під час експедиції на Північний полюс, і товариші кладуть його тіло біля пічки, а трохи пізніше, повернувшись до хижки, бачать його біля вогнища — Сем спокійнісінько курить люльку і гріє ноги:
Оце справді було смішно!
Реготала я і з пригоди Чорного Малюка Самбо, який обвів тигрів круг пальця, і вони, замість з’їсти його, ганяли за ним навколо дерева, самих себе кусаючи за хвости; тигри гнали чимшвидше, у шаленому вихорі розчинились їхні лапи — і потроху вони обернулись на велику баюру розтопленого масла.
Я обожнювала книжки, де хтось помирав.
Я уявляла, як мама помирає і сотні людей збираються на її похорон, дідусь і бабуся знічено стоять край могили, а я їм така заявляю: «Чому ж ви так не любили її, коли вона була ще жива?»
У травні мій середній бал становив вісім із десяти — дуже непоганий результат, — але зрештою я припустилася непростимої помилки. Сталося це у роздягальні, ми вдягалися після уроку фізкультури, і коли я зняла спортивне трико, разом з ним з’їхали вниз і трусики, на кілька секунд мої сідниці оголились. Але цього було достатньо.
— Седі, що це в тебе на заду? — запитала Гізер, пальцем показавши на мою родиму пляму. — Гей, швидше! Дивіться всі!
І перш ніж я встигла підняти трусики, всі дівчата побачили мою пляму, стали сміятись, а я стояла практично знищена. Ворог бісився від люті, я знала, що він покарає мене за зраду, і так і сталося, щойно я повернулась додому: не встигла я підобідати і подивитись на себе у дзеркало, як він наказав зачинитись на ключ у кімнаті і сто разів щосили стукнутись головою об стіну. «Думаєш, мама по тебе прийде? — глузував він з мене. — Та ти на неї не заслуговуєш, ти ж навіть вбратись і роздягнутися нормально не можеш! То й блякни тепер у цій тюрмі до скону!»
Невже всі мої високі оцінки пропали через цю кляту помилку?!
Увечері після ста ударів головою об стінку я ходила мов прибита, це позначилось на уроці музики, я грала гірше, ніж зазвичай, до вечері ледве доторкнулася, бабуся запитала, чи я, бува, не захворіла, але відповісти «так» я не мала права, мені було заборонено взагалі щось комусь казати про те, що сталося, однак саме тієї миті задзвонив телефон, і я кинулася на кухню.
— Алло?!
— Седі, серденько! Я повернулась!
— МАМО!
Бабуся швидко ввійшла на кухню й забрала слухавку в мене з рук, пробурмотівши: «Хіба тобі хтось дозволяв відповідати на дзвінки?! Повертайся до столу!» А у слухавку вона мовила: «Крістіно, хіба ти забула: о шостій п’ятнадцять ми сідаємо за стіл?» Та мама, вочевидь, на це запитання не відповіла, бо через деякий час бабуся гукнула «ЩО?!» і театральним жестом зачинила двері на кухню. Цілих десять хвилин дідусь спокійно вечеряв, а я чекала новин, і ми не перекинулись жодним словом.
Коли бабуся повернулася до столу, ми помітили її розгубленість — вона не відводила очей від своєї тарілки.
— Крістіна... вона не тільки виходить заміж за цього Пітера... — нарешті сказала вона дідусеві. — Не тільки просить, щоб ми приїхали на її весілля... але вони ще й хочуть забрати Седі з собою до Нью-Йорка!
І мене ніби оксамитовим ковпаком щастя накрили — ніби якесь божество всередині мене зітхнуло з полегшею.
Он воно що! Отже, мої зусилля не були марними. Незважаючи на прикрий випадок у роздягальні, мої оцінки принесли плоди. Я покину цей будинок, я нарешті почну жити по-справжньому!
Відтоді ніщо не захмарювало мої дні. Міс Келлі могла скільки завгодно забивати мені голову «Повним зібанням творів для піаніно» Людвіга ван Бетховена, дівчата у школі могли скільки завгодно витанцьовувати навколо мене, тицяти пальцями і реготати, викладачка танців скільки завгодно могла ставити мене в куток, бо я всьоме пропустила пірует, — мене все це не турбувало: я вже не належала цьому світові, я збиралася до Нью-Йорка!
27
Оскільки події відбуваються в Канаді, то під «Великою Північчю» мається на увазі Канадська Північ — три території: Юкон, Північно-західні території та Нунавут.
28
«The Cremation of Sam McGee» (1907) — поетична збірка британсько-канадського письменника («Юконського барда») Роберта Вільяма Сервіса (1854–1978).