Я погладжувала свою родимку, мугикаючи під ковдрою, раз на тиждень я проспівувала всі пісні зі свого репертуару, не плутаючи строфи, бо не хотіла їх забувати, я безгучно співала годинами, інші дівчатка стогнали і сопіли уві сні, й це мені заважало, тому, коли пісні закінчувалися, я повторювала таблицю множення, а потім абетку задом наперед, щоразу дедалі швидше, за кілька тижнів я вже могла повторювати її однаково швидко як уперед, так і в зворотному напрямку, хоч і не уявляла, де мені може стати в пригоді подібне досягнення.
Листя на деревах жовкнуло й темніло, скручувалося, тріскалося, і вітер скидав його на землю. Ніколи мені ще не було так сумно, як тоді: стоячи біля вікна спальні, я спостерігала, як листочки тьмяніють і, кружляючи, падають на землю; моє життя теж потьмяніло, й мені інколи теж хотілося скрутитись, як листок, упасти, обхопивши руками голову, і вмерти.
І ось настало 18 жовтня — день Великого повороту; ми з Янеком уже два місяці жили в центрі, за цей час багатьох дітей забрали, багатьох привезли, настав час і нас забрати.
— Ну... — почав Янек, коли ми зустрілися побалакати після вечері.
Ми сиділи поруч на ґанку, було вже темно, та ще й холодно. Я не вдягла пальта, проте це було мені на руку — я могла собі труситись, а саме цього мені тоді й хотілося.
— Ну... — повторив Янек, утупившись у якусь точку в себе під ногами, хоча насправді там нічого не було. — Вони сказали, що з тобою буде?
— Так. А тобі?
— Так.
— Розкажи.
— Спочатку ти.
— Ні, ти.
Я бачила, як у нього під шкірою ходять жовна, потім він зціпив зуби, щоб жодне слово не злетіло з язика.
— Янеку, розкажи мені...
У нього вихопилося напівзітхання-напівридання, він затамував подих, знову вдихнув і надовго затамував подих, нарешті сказав:
— Мої батьки загинули, і брат, і вся родина, вони знають напевне, що нікого не лишилося... Тож мене відправлять до пансіону.
— Що? Куди?
Він щосили стиснув коліна, та в темряві мені не видно було, чи побіліли в нього суглоби пальців, зазвичай вони біліють, коли їх сильно стискаєш, бо кістки притискаються до шкіри, відсовуючи кровоносні судини, здається, це так пояснювали.
— Куди, Янеку?
— До Познані. Мій дядько живе в Познані. Вони хочуть відправити мене до нього наступного тижня.
— А твої батьки... як вони загинули?
— Вони не сказали. Сказали, що впевнені в цьому, але доказів не надали. Сказали, що я маю вірити їм на слово, їхати до Познані, і що це для мого ж блага.
Ми надовго замовкли, тиша обволікала слова Янека, заколисуючи їх.
— А ти? — запитав Янек, коли тиша стала нестерпною. Я збиралася з духом, після моїх слів ми, вочевидь, мовчатимемо ще довше.
— Мене відправляють до Канади.
— До Канади? Чому? Я гадав, вони знають, хто твої справжні батьки!
— Тут щось дивне, Янеку. Коли я очікувала в коридорі, то чула, як вони всі сперечалися в кабінеті директора, вони говорили, кричали англійською, повторювали не раз, і я змогла розібрати слова. Директор сказав: «А як же лист її матері?» — а місіс Мулик сказала: «Україна під владою червоних». Директор: «Але ж лист...», — а місіс Мулик: «Цього листа не було, зрозуміло? І мови бути не може, щоб відправити Кларису до червоних!» Що це означає?
— Гадаю, вони мали на увазі росіян, — відповів Янек.
— Потім мене покликали до кабінету... директор вийшов. Місіс Мулик сказала, що в неї до мене особливі почуття, адже вона теж українка... В Торонто у неї є друзі-українці, лікар на прізвище Крисватий із дружиною, дітей у них немає, і вони охоче вдочерять мене. Таким чином, як вона сказала, я житиму у великій заможній країні серед мого народу і носитиму прізвище Крисвата.
Янек довго мовчав, а мені того й треба було.
Потім промовив:
— Познань, Торонто.
Я вслухалась, як він вимовляв назви міст, де ми житимемо, й на мене навалився якийсь тягар, який давив, притискаючи мене до холодних цементних сходів, на яких ми сиділи, і мені здавалося, що я вже ніколи не зможу підвестися.
— Бути цього не може, — прошепотіла я.
Янек обернувся, відкинув волосся з мого обличчя, легенько провів по ньому пальцями, неначе сліпий.
— Слухай уважно, панно Крисвата, — нарешті заговорив він. — Вони можуть відправити мене до Познані, а тебе — до Торонто, можуть змінити нам імена, дати фальшиві документи, фальшивих батьків і фальшиву національність, але одного вони не можуть — розлучити нас. Зрозуміла? Ми завжди, завжди будемо разом, і нічого вони з цим не вдіють. Ми знаємо, хто ми насправді, і ми тут і зараз виберемо собі справжні імена, якими й будемо зватися віднині. Готова, сестричко?
Я ледь помітно кивнула.
— Гаразд, — сказав Янек.
Ухопивши мою ліву руку, він закасав рукав мого светра й поцілував родимку. Губи в нього були крижані, він трусився всім тілом.
— Я з тобою... тут, — заговорив він. — Моє справжнє ім’я — Лют, бо мій батько виготовляв лютні в Щецині. Моє ім’я — назва цього інструмента, воно однаково звучить усіма мовами. Доторкнися сюди чи просто подумай про це — і ти відчуєш, як я бриню в тобі, наче струни лютні, я підіграватиму тобі, коли ти співатимеш. Лют, Лют, Лют. Повтори.
— Лют, — промовила я. — Лют, Лют.
— А тепер ти. Вибери собі ім’я.
Ім’я пурхнуло до мене саме, немов пташка, я прошепотіла:
— Ерра.
— Ерра, — повторив він. — Ерра. Те, що треба. Я забираю Ерру з собою до Познані, а ти забираєш Люта в Торонто. Ерра і Лют. Подобається?
— Лют і Ерра.
— А згодом... я тебе знайду. Коли ми виростемо. Я знайду тебе дуже швидко — за твоїм співом.
— І ми завжди будемо разом.
— Так. Давай присягнемо.
Поклавши два пальці на мою родимку, він проголосив:
— Я, Лют, присягаюсь, що люблю Ерру, знайду її й буду завжди разом з нею. Тепер ти.
— Я, Ерра, присягаюся любити Люта, знайти його й бути завжди разом із ним.
Це було так серйозно й урочисто, а наступного дня Янек зник, спричинивши в центрі хаос, а за тиждень потому я стояла на палубі корабля й дивилась, як котяться у безмежну далечінь сірі води Атлантики.
Від автора
Щоб компенсувати втрати Німеччини внаслідок війни, з 1940-го до 1945 року на окупованих вермахтом територіях проводилася широкомасштабна програма «онімечення» дітей різних національностей. За наказом Генріха Гіммлера в Польщі, Україні та Прибалтиці було викрадено понад двісті тисяч дітей. Дітей шкільного віку відсилали до спеціальних центрів, де вони мали пройти «арійське» навчання; малюки, серед яких було багато немовлят, пройшли через центри «Лебенсборн» («джерело життя» — знамениті німецькі «кінні заводи»), після чого їх передали до німецьких родин.
Після війни UNRRA (United Nations Relief and Rehabilitation Administration)[33] за сприяння інших організацій з допомоги переміщеним особам повернули близько сорока тисяч із цих дітей до їхніх родин.
Джерела
Marc Hillel, Au nom de la race, Fayard,Paris, 1975.
Gitta Sereny, The German Trauma: Experiences and Reflections 1938–2001, Penguin, Londres, 2001.
Fernande Vincent, Hitler, tu connais?, L’Amitié par le livre, Besançon, s. d.
Eva Warchawiak, Comment je suis devenue démocrate, HB éditions, Aigues-Vives (Gard), 1999.
Документальний фільм Шанталь Лаба (Chantal Lasbats) Lebensborn (1994), а також численні інтернет-сайти.