Ці сліди розкошів у черепках, все це господарство, що так відповідало богемному життю цієї дівчини, пониклої в своїй розхристаній білизні, наче кінь, що впав, заплутавшись у своїй упряжі, під переломаною голоблею, — чи примусило задуматись священика це дивне видовище? Чи не казав він собі, що блудне створіння було принаймні некорисливе, якщо воно поєднувало таке злиденне життя з коханням багатого юнака? Чи не приписував він безладдя в кімнаті безладному життю? Чи відчував він жаль, страх? Чи було зворушене його милосердя? Побачивши його, зі схрещеними руками, з заклопотаним чолом, зі стиснутими губами, з жорстким поглядом, всякий подумав би, що він поринув у похмурі, люті почуття, в суперечливі думки, у фатальні задуми. Напевне, він був нечутливий до чарівної округлості грудей, майже стиснутих вагою схиленого торса, до чудових форм цієї Венери напочіпки, форм, які видно було під чорною спідницею — так важко вмираюча схилилась під тягарем власного тіла. Ні похилена голова, що ззаду відкривала для очей білу, ніжну й гнучку шию, ні прекрасні, розкішно розвинені плечі не хвилювали його; він не підняв Естер, не чув, здавалося, пронизливих зітхань, що виявляли повернення до життя; тільки коли дівчина жахливо заридала й кинула на нього страшний погляд, він зласкавився підняти її й віднести на ліжко з легкістю, яка свідчила про незвичайну силу.
— Люсьєн! — прошепотіла вона.
— Оживає любов, оживе й жінка, — сказав священик з якоюсь гіркістю.
Жертва паризької розпусти помітила одяг свого рятівника і сказала з усмішкою дитини, що знайшла бажану річ:
— То ж я вмру, примирившися з небом!
— Ви можете спокутувати свої гріхи, — сказав священик, змочивши їй лоб водою і давши понюхати оцту з пляшечки, яку знайшов десь у кутку.
— Я відчуваю, що життя, замість покинути мене, повертається до мене, — сказала вона у відповідь на клопоти священика, виявляючи йому вдячність жестами, сповненими щирості.
Ця принадна пантоміма, гідна своїми чарами самих грацій, цілком виправдовувала прізвище цієї дивної дівчини.
— Вам краще? — спитав служитель церкви, давши їй випити склянку води з цукром.
Здавалось, що ця людина не вперше у цьому дивному господарстві — він немов усе тут знав. Він почував себе як дома. Цей привілей — бути скрізь у себе дома — належить тільки королям, гулящим дівкам і злодіям.
— Коли ви почуватимете себе зовсім добре, — провадив цей дивний священик після паузи, — то розповісте мені про причини, які штовхнули вас до останнього вашого злочину, до цього вчиненого вами самогубства.
— Моя історія дуже проста, — відповіла вона. — Ще три місяці тому я жила в розпусті, в якій я народилась. Я була останнім і найганебнішим створінням; тепер я тільки найнещасніша з усіх. Дозвольте мені нічого вам не розказувати про мою бідну матір, убиту...
— …..Капітаном у підозрілому домі, — сказав священик, перебиваючи свою покутницю... — Я знаю про ваше походження, знаю також і те, що коли якій-небудь особі вашої статі можна взагалі пробачити ганебне життя, так це вам, бо ви не бачили добрих прикладів.
— На жаль, мене не хрестили, мене не навчили ніякої релігії.
— Отже, все це можна виправити, — сказав священик, — якщо тільки ваша віра, ваше каяття щирі й некорисливі.