Коли ця жінка, що забула все, була за два кроки від групи, Біксіу крикнув:
— Естер!
Нещасна швидко обернулась, наче людина, яка чує, що її кличуть, впізнала підступника і схилила голову, немов умираючий під час останнього подиху. Пролунав пронизливий регіт, і група розтанула в натовпі, мов зграя переляканих польових мишей, що кидаються з дороги у свої нори. Тільки Растіньяк не пішов далі, ніж треба, щоб не здавалося, нібито він тікає від палаючих поглядів Люсьєна; він міг бачити два однаково глибокі, хоч і приховані страждання: по-перше, бідну Торпіль, немов громом вражену, і потім таємничу маску, яка єдина з групи залишилася на місці. Естер щось сказала на вухо Люсьєнові в ту хвилину, коли ноги її підігнулись, і Люсьєн вийшов, підтримуючи її. Растіньяк, заглиблений у думки, проводив поглядом цю гарну пару.
— Звідки взялося в неї це ім’я — Торпіль? — спитав похмурий голос, що пройняв його наскрізь, бо тепер цей голос вже не був штучно змінений.
— Так, напевне він знов утік... — сказав сам до себе Растіньяк.
— Мовчи або я заріжу тебе, — відповіла маска зміненим голосом. — Я задоволений тобою, ти дотримав слова, отже, ти можеш розраховувати на нашу допомогу. Будь німий, як могила; але перш ніж замовчати, ти повинен відповісти на моє запитання.
— Ну, ця дівчина така чарівна, яка приголомшила б імператора Наполеона; вона могла б приголомшити й когось стійкішого, приміром, тебе! — відповів Растіньяк, відходячи.
— Зажди, — сказала маска. — Я покажу тобі зараз, що ти мене ніде й ніколи не бачив.
Чоловік зняв маску, і Растіньяк на хвилину завагався, не знаходячи в ньому нічого спільного з тією огидною людиною, яку він колись знав у пансіоні Воке.
— Чорт допоміг вам змінити все, крім очей, яких не можна забути, — сказав він йому.
Залізна рука стиснула йому лікоть, наказуючи вічно мовчати.
О третій годині ранку де Люпо і Фіно знайшли елегантного Растіньяка на тому самому місці, біля тієї ж колони, де залишила його жахлива маска. Растіньяк сповідався перед самим собою: він був і священиком, і покутником, і суддею і звинуваченим. Він дозволив відвести себе снідати і повернувся додому зовсім п’яний, але мовчазний.
Вулиця Ланглад, так само як і прилеглі вулиці, спотворює Пале-Рояль і вулицю Ріволі. Ця частина одного з найблискучіших кварталів Парижа довго зберігала бруд, що залишився тут від пагорбів сміття зі старого Парижа, на яких стояли колись млини. Ці вузькі, темні й брудні вулички, де процвітають малоохайні промисли, вночі мають вигляд таємничий і сповнений контрастів. Ідучи з яскраво освітлених кварталів вулиць Сент-Оноре, Нев-де-Пті-Шан і Рішельє, де безперервно метушиться юрба, де виблискують шедеври промисловості, моди й мистецтва, будь-яка людина, необізнана з вічним Парижем, буде пройнята сумним страхом, коли потрапить у сплетіння вуличок, що оточують це світле місце, від якого відблискує навіть небо. Густа тінь заступає тут струмені газового світла. Де-не-де тьмяний ліхтар кидає своє непевне й чадне світло, яке вже не досягає деяких чорних закутків. Прохожі йдуть швидко, і їх небагато. Крамнички зачинені, а ті, що відкриті, мають непоказний вигляд: це або брудна й темна пивничка, або ж крамничка білизни, де продається одеколон. Нездоровий холод огортає ваші плечі своїм вогким плащем. Екіпажі проїздять рідко. Серед найпохмуріших закутків особливо відзначаються вулиця Ланглад, кінець проїзду Сен-Гільйом і кілька вуличних заворотів. Міська управа нічого досі не могла зробити, щоб очистити цей лепрозорій, бо тут здавна розташувалася головна квартира проституції. Для паризького світу, можливо, й добре, щоб ці вулички залишались у такому огидному стані. Проходячи ними вдень, не можна собі уявити, які вони стають вночі: там блукають дивні істоти, невідомо з якого світу; напівголі білі постаті туляться до стін, сутінь сповнює життя. Між стіною й прохожим прослизають вбрання, що рухаються й говорять. Двері, відкриваючись, раптом починають сміятись на все горло. Лунають слова, що, як писав про них Рабле, замерзли і тепер тануть; каміння бруку повторює звуки, що колись лунали. Шум досить виразний, він щось означає: коли він хриплий — це голос; але коли він скидається на спів, у ньому вже немає нічого людського, він наближається до свисту. Часто чути свистки. Нарешті тупіт чобіт має в собі щось задерикувате й глузливе. Все це разом викликає запаморочення. Атмосферні умови там незвичайні: жарко взимку й холодно влітку. Але яка б не була погода, ця дивна природа завжди виглядає однаково: це фантастичний світ берлінця Гофмана. Навіть найприхильніший до математичної точності касир не знайде тут нічого реального, коли проходить цими провулками, що ведуть до пристойних вулиць, де є прохожі, крамниці й ліхтарі. Сучасна адміністрація і політика — погордливіші або сором’язливіші, ніж королеви й королі старих часів, які не гребували піклуватися про куртизанок, — не наважується взятися за цю болячку столиці. Звичайно, заходи мають змінюватися з часом, а коли йдеться про окремих осіб і їх волю, то це справа делікатна, але чи не слід було б виявити щедрість і сміливість щодо умов чисто матеріальних — як-от повітря, світло, приміщення? Мораліст, художник і мудрий адміністратор шкодуватимуть за старими дерев’яними галереями Пале-Рояля, що були притулком для цих овечок, які завжди йдуть туди, де гуляє публіка; чи не краще, щоб публіка йшла до них? Що ж трапилось? Тепер найкращі частини Бульварів, це чарівне місце прогулянок, зробилися ввечері неприступними для родин. Поліція не зуміла скористатися можливостями, надаваними їй деякими пасажами, щоб урятувати загальне місце прогулянки.