– Вона не бере його інтрижки близько до серця?
– Ой, ні, вона знає, що вони далеко не заходять. Каже, що хотіла б дружити з бідолашками, які упадають за Чарлі, але вони всі якісь нецікаві. Вона каже, що не дуже їй лестить, що в її чоловіка закохуються самі простачки.
36
Коли Воддінгтон пішов, Кітті обдумувала те, чим він так безтурботно з нею поділився. Слухати його було неприємно, і їй доводилося докладати зусиль, щоб не виказати, як боляче її зачепили його слова. Гірко було думати, що все, сказане ним, правда. Вона знала, що Чарлі недалекий і марнославний, що він жадібний до лестощів, і пам’ятала, з якою втіхою він переказував їй різні випадки, що мали довести, який він вправний. Він пишався своєю пронозуватістю. Яка вона нікчемна, раз так пристрасно полюбила такого чоловіка за… за його гарні очі й хорошу фігуру! Їй хотілося його зневажати, бо сама лише ненависть не змогла вбити її кохання. Те, як він з нею повівся, мало б відкрити їй очі. Волтер завжди ставився до нього з презирством. Ох, якби ж вона могла зовсім викинути його з голови! І чи підколювала його дружина через таку очевидну закоханість Кітті? Дороті хотілося б із нею подружитися, от тільки вважала її посередністю. Кітті злегка всміхнулася: як обурилася б її мати, почувши таке про свою доньку!
Але вночі він їй знову наснився. Вона відчула його міцні обійми й гарячі, палкі поцілунки на вустах. Яка різниця, що йому сорок, що він розповнів? Вона ласкаво сміялася з того, як він беріг фігуру; вона любила його ще сильніше за його дитинне марнославство, прагнула його пожаліти й утішити. Коли вона прокинулася, її щоками котилися сльози.
Вона не знала, чому плакати уві сні здалося їй таким трагічним.
37
Кітті бачилася з Воддінгтоном щодня – закінчивши роботу, він приходив до них додому, тож за тиждень вони зблизилися так, як за інших умов не зблизилися б і за рік. Одного разу, коли Кітті сказала, що не знає, що без нього робила б, він, сміючись, відповів:
– Розумієте, ми з вами – єдині, хто тихо й мирно ходить по твердій землі. Монахині витають у хмарах, а ваш чоловік бродить у темряві.
Безжурно засміявшись у відповідь, вона, втім, замислилася, що він мав на увазі. Вона відчувала, як його маленькі веселі сині очі вдивлялися в її обличчя дружелюбно, але якось надто уважно. Вона вже збагнула, що він прозорливий, і відчувала, що він надто сильно цікавився їхніми з Волтером стосунками. Їй подобалося морочити йому голову. Вона відчувала до нього симпатію й знала, що він ставиться до неї прихильно. Він не був ні дотепний, ні надто розумний, але вмів висловитися їдко й ущипливо, через що слухати його було кумедно, а вираз його смішного, хлопчачого, зморщеного від сміху обличчя під голомозим чолом робив його слова ще потішнішими. Він багато років прожив у віддалених поселеннях, де часто був єдиним європейцем і не мав з ким поговорити, тож ніщо не заважало ексцентричному розвиткові його особистості. Він мав повно дивацтв і захоплень і був утішно відвертий. Здавалося, що на життя дивився з насмішкою, дошкульно висміював колоніальну владу в Гонконзі, але також насміхався й з китайських чиновників у Мей-тан-фу та з холери, що викошувала місто. Кожна його розповідь про якусь трагедію чи подвиг звучала дещо абсурдно. За двадцять років, проведених у Китаї, в нього назбиралося багато кумедних історій про свої пригоди, з яких випливало, що Земля – дуже карикатурне, дивне й абсурдне місце.
Хоч він і не визнавав себе знавцем китаїстики (запевняв, що всі синологи божевільні, як березневі зайці[11]), та розмовляв китайською легко. Читав він мало й усе, що знав, почерпнув із розмов. Але не раз переказував Кітті уривки з китайських романів чи книжок з історії Китаю, і, попри властивий йому жартівливий тон розповідей, вони були сповнені симпатії та навіть ніжності. Їй здавалося, що, хай несвідомо, він перейняв китайське уявлення, нібито європейці – варвари, а їхній спосіб життя недалекоглядний: тільки в Китаї життя влаштоване так, що розсудливий чоловік може знайти в ньому якийсь сенс. Для Кітті це слугувало джерелом для роздумів: раніше в її колі все китайське вважалося зіпсутим, брудним і недостойним. Тепер перед нею наче підняли краєчок завіси й вона мигцем побачила світ, повний барв і сенсів, які їй і не снилися.
Воддінгтон приходив у гості, сидів, сміявся, пив.