Але була в неї така риса, яку Кітті невиразно відчувала, але не могла назвати. Щось, що, попри люб’язність абатиси та її бездоганні манери, примушувало Кітті почуватися, наче незграбна школярка, і тримало її на відстані.
42
– Monsieur ne mange rien,[15] – сказала сестра Сен-Жозеф.
– У мосьє через маньчжурську кухню зіпсувався смак, – відповіла абатиса.
Сестра Сен-Жозеф перестала всміхатися й манірно скривилася. Воддінгтон, із лукавими чортиками в очах, узяв ще одне печиво. Кітті не зрозуміла цього обміну репліками.
– Щоб довести, які ви до мене несправедливі, ma mère, я переб’ю собі апетит перед чудовою вечерею, що мене чекає.
– Якщо місіс Фейн хотілося б оглянути монастир, я радо все їй тут покажу. – Абатиса звернулася до Кітті з усмішкою. – Перепрошую, що ви побачите його зараз, коли в нас такий безлад. Роботи багато, а сестер не вистачає. Полковник Ю наполіг, щоб ми віддали лазарет хворим солдатам, тож нам довелося перетворити їдальню на лазарет для наших сиріт.
Вона пропустила Кітті вперед, і вони, в супроводі сестри Сен-Жозеф та Воддінгтона, пішли прохолодними білими коридорами. Спочатку зайшли у велику кімнату без меблів, де група дівчаток-китаянок працювала над вигадливими вишивками. Вони підвелися, коли гості увійшли, й абатиса показала Кітті зразок їхньої роботи.
– Ми не припиняємо занять незалежно від епідемії, бо це відволікає їх від думок про небезпеку.
Далі вони зайшли до другої кімнати, в якій молодші дівчата вправлялися в простому шитті, підрубуванні подолів і приживлянні, а в третій кімнаті були лише наймолодші діти, якими опікувався монастир. Вони шумно гралися й, коли абатиса зайшла в кімнату, зібралися навколо неї, крихітки двох-трьох років, з чорними вузькими очима й смоляним волоссям, вони хапали її за руки, ховалися в її широких спідницях. Чарівна усмішка осяяла її серйозне обличчя, вона гладила їхні маківки, вимовляла якісь жартівливі слова, в яких Кітті, не розуміючи китайської, відчула ласку. Її трохи пересмикнуло – їй ці малі миршаві діти, вбрані однаково, з жовтуватою шкірою й пласкими носами, мало скидалися на людських дітей. Вони викликали в неї огиду. Але абатиса стояла поміж них, як втілення самого Милосердя. Коли вона вирішила піти з кімнати, вони не хотіли її відпускати, чіплялися за неї, так що їй довелося, всміхаючись і примовляючи, легенько відчіпляти їх від себе. Хай там як, а малюки не бачили в цій знатній пані нічого страхітливого.
– Ви, звісно, розумієте, – сказала абатиса, коли вони йшли іншим коридором, – вони стали сиротами тільки тому, що їхні батьки захотіли їх позбутися. Ми даємо їм трохи грошей за кожну дитину, яку нам приносять, інакше вони не завдавали б собі клопоту, просто прикінчували б їх. – Вона звернулася до сестри. – Сьогодні приносили нових? – запитала вона.
– Чотирьох.
– Тепер, коли в місті моровиця, люди більш ніж раді позбутися цих непотрібних дівчаток.
Абатиса показала Кітті спальні, а потім вони пройшли повз двері з написом «Інфірмерія».[16] Кітті почула стогін, гучні крики й волання, наче за дверима мучилися від болю якісь нелюдські істоти.