Абатиса на хвильку затримала на ній погляд і трохи нахилила своє серйозне лице.
– Звісно, робіть як знаєте. Я просто хотіла вам сказати, що ви не зобов’язані.
Але з сестрою Сен-Жозеф Кітті скоро хай не стала близька, але заприязнилася. Вона завідувала фінансами монастиря й турбувалася про матеріальний добробут цієї великої родини цілий день, без перепочинку. За її словами, єдиний час, який мала для відпочинку, вона присвячувала молитві. Але їй подобалося, коли, ближче до вечора, Кітті з дівчатами ще продовжували роботу, а вона заходила, присягаючись, що падає з ніг і не має вільної часинки, і на кілька хвилин сідала потеревенити. Коли поряд не було абатиси, вона була говірка й весела, любила пожартувати й нічого не мала проти пліток. Кітті її не боялася: сан не заважав сестрі Сен-Жозеф бути добродушною, простою жінкою, тож вони весело теревенили. При ній Кітті не соромилася того, як погано знала французьку, й вони разом сміялися з її помилок. Щодня сестра вчила Кітті кількох корисних слів китайською. Вона була донька фермера й у душі залишалася селянкою.
– В дитинстві я пасла корів, – сказала якось вона, – як Жанна д’Арк. Але для видінь я була надто неслухняна. Напевно, це добре, бо інакше батько точно б мене за них бив. Він, добра душа, часто мене сік, бо я була ще та збитошниця. Аж соромно іноді згадувати, які колінця колись викидала.
Кітті засміялася, подумавши, що ця повненька немолода монахиня колись була неслухняною дівчинкою. І все ж у ній і досі залишалося щось дитинне, так що до неї тягнулося серце: здавалося, від неї пахнуло селом восени, коли на яблуневих гілках тяжіють плоди, а збіжжя скошене й складене на зиму. Вона не була наділена печальною й суворою праведністю абатиси, а лише простою й веселою життєрадісністю.
– Вам справді ніколи не хочеться повернутися додому, ma soeur?[19] – запитала якось Кітті.
– Ой, ні. Повернутися було б занадто складно. Мені тут подобається, я ніколи не буваю така щаслива, як серед сиріт. Вони такі добрі, такі вдячні. Але хоч і добре бути монахинею (on a beau etre religieuse[20]), та хіба забудеш свою матір і те, що вона вигодувала тебе груддю? Моя мати старенька, й мені гірко, що я її більше не побачу, але вона любить свою невістку, та й мій брат до неї добре ставиться. У них син росте, напевно, вони будуть раді мати ще одну пару сильних рук на господарстві. Коли я поїхала з Франції, він був ще малий, але було видно, що матиме колись кулаки, якими можна й бика завалити.
У тій тихій кімнаті, слухаючи жебоніння монахині, було неможливо повірити, що за стінами монастиря лютує моровиця. Безжурність сестри Сен-Жозеф передавалася й Кітті.
Сестра мала дитинну допитливість до світу та його мешканців. Вона розпитувала Кітті про Лондон та Британію, країну, де, як їй здавалося, туман висить такий густий, що в полудень не видно власної простягнутої долоні. Їй було цікаво знати, чи Кітті ходила на бали, чи жила вона у великому домі й скільки мала братів та сестер. Вона часто згадувала Волтера. Абатиса не могла ним натішитися, вони щодня за нього молилися. Яка Кітті щасливиця – має такого доброго, сміливого, розумного чоловіка.
51
Але рано чи пізно сестра Сен-Жозеф поверталася до обговорювання абатиси. Від самого початку Кітті усвідомлювала, що особистість цієї жінки підкорила собі цей монастир. Усі, хто в ньому жив, ставилися до неї з беззаперечною любов’ю та захватом, але також із трепетом і чималим благоговійним страхом. Попри її доброту Кітті в її присутності почувалася, наче школярка. З абатисою вона ніколи не поводилася невимушено, бо її сповнювало почуття таке дивне, що вона його аж соромилася, – благоговіння. Сестра Сен-Жозеф, зі щирим бажанням вразити Кітті, розповіла, в якій видатній сім’ї народилася абатиса; серед її предків були люди, які залишили слід в історії, а вона un peu cousine[21] половини європейських монархів: Альфонс ХІІІ полював з її батьком, а її сім’я мала chȃteaux[22] по всій Франції. Напевно, важко було покинути таку розкіш. Кітті слухала з усмішкою, але була дуже вражена.
– Du reste,[23] варто на неї просто глянути, – сказала сестра, – й відразу видно, що comme famille, c’est le dessus dupanier.[24]
– Таких гарних рук, як у неї, я ще не бачила, – відповіла Кітті.
– Ох, якби ви тільки знали, для чого вона ними користувалася. Вона роботи не цурається, notre bonne mère.[25]
Коли вони приїхали до цього міста, тут нічого не було. Вони збудували монастир. Абатиса накреслила план і наглядала за виконанням робіт. Щойно прибули, вони почали рятувати бідолашних непотрібних батькам маленьких дівчаток від «дитячих башт»[26] та безжальних рук повитух. Попервах у них не було ні ліжок, ні віконного скла, що захищало б від нічного повітря («Немає нічого, – сказала сестра Сен-Жозеф, – шкідливішого для здоров’я»), а часто – і грошей, не тільки щоб заплатити будівельникам, а й навіть на просту їжу, вони жили, наче селяни, та й це порівняння несправедливе, бо селяни у Франції, tenez,[27] чоловіки, що працювали на її батька, викинули б свиням таку їжу, як вони їли. Але в такі часи абатиса збирала поруч себе своїх доньок, вони ставали на коліна й молилися, і Пресвята Діва Марія надсилала їм гроші. То наступного дня поштою прийде тисяча франків, то незнайомець, якийсь англієць (тільки уявіть, протестант) чи навіть китаєць постукає у двері, доки вони ще стоять на колінах, і принесе їм дарунок. Якось вони були в такій скруті, що присяглися Діві Марії присвятити їй neuvaine,[28] якщо та їх виручить із біди, і можете повірити? Той кумедний містер Воддінгтон прийшов провідати їх наступного дня, сказав, що, судячи з вигляду, їм не завадить з’їсти по ростбіфу, й дав грошей.
26
У ХІХ столітті в Китаї побутувала поширена практика позбуватися немовлят жіночої статі. Їх переважно топили, душили або морили голодом. Одним із методів було покласти дитину в кошик і залишити його на дереві. Буддистські монахи ставили спеціальні «дитячі башти», де люди залишали немовлят. Усі, хто проходив повз і чув дитячий плач, просто ігнорували його. В середньому немовлята витримували два дні. 1844 року місіонер Девід Абіль повідомив, що від третини до половини всіх новонароджених жіночої статі вбивали при народженні або незадовго по тому.
28
Новенна, дев’ятина (