69
Воддінгтон провів Кітті до вершини пагорба, і вони на якусь мить озирнулися на Волтерову могилу. Біля меморіальної арки він із нею попрощався, й, дивлячись на арку востаннє, Кітті відчула, що могла б відповісти на її загадкову іронію такою ж іронією, тільки власною. Вона ступила в паланкін.
Дні минали один за одним. Пейзажі, що пропливали повз, слугували тлом для її думок. Кожен із них вона бачила наче здвоєним, скругленим, як у стереоскопі, по-новому значним, бо все, що вона бачила, додавалося до її спогадів про те, що вона бачила лише кілька коротких тижнів перед тим, коли їхала тією ж самою дорогою, тільки у зворотному напрямку. Кулі зі своїми ношами безладно розтягнулися дорогою, по двоє, по троє, а за якусь сотню ярдів за ними – один, потім ще двоє чи троє; солдати супроводу волочили ноги, бредучи так, щоб проходити двадцять п’ять миль на день; аму неслидва носії, а Кітті – чотири, не через те, що вона була важча, а швидше для годиться. Коли-не-коли вони зустрічали кулі, що згиналися під своєю ношею, ступаючи один за одним, коли-не-коли – чиновника-китайця в портшезі,[38] який зацікавлено позирав на білу жінку; іноді вони натрапляли на селян, які у вицвілому синьому вбранні й великих брилях ішли на ринок, іноді – на жінку, стару або молоду, що дрібушила забинтованими ногами. Вони піднімалися й спускалися зі схилів, устелених акуратними рисовими полями, з селянськими будиночками, що затишно примостилися в бамбукових заростях; вони проминали обшарпані села й людні міста, обнесені стінами, як на ілюстрації до молитовника. Стояла рання осінь, спека спала, і, якщо рано-вранці, коли мерехтливе світанкове світло заливало квадратики полів казковими чарами, було холодно, то пізніше тепло було ще приємніше. Воно сповнювало Кітті тихим блаженством, якому вона й не думала противитися.
Яскраві сцени з їхніми елегантними барвами, їхньою оригінальністю та їхньою дивністю скидалися на гобелен, на тлі якого, таємничі й похмурі, танцювали тіні з уяви Кітті. Вони здавалися зовсім нереальними. Мей-тан-фу із його зубчастими мурами був схожий на мальовані декорації міста на сцені, де грають давню виставу. Монахині, Воддінгтон і маньчжурська жінка, що його кохає, – персонажі у театрі масок, а решта, люди, які ходять звивистими вуличками, й ті, що померли, – безіменний загал. Звісно, все це, всі вони мали якесь значення, але яке? Наче вони виконували ритуальний танець, вишуканий і древній, і ти знаєш, що ці складні рухи означають щось, що важливо знати, але все одно не розумієш, не розумієш.
Кітті здавалося неймовірним (старенька жінка йшла дорогою, вбрана в синє, і цей синій колір у сонячному світлі відливав лазуритом; її обличчя з тисячею маленьких зморщок було наче маска зі слонової кістки; вона йшла, дрібно перебираючи крихітними ніжками, спершись на довгий чорний костур), що вони з Волтером брали участь у цьому дивному й нереальному танці. І ролі їхні були важливі. Вона легко могла померти, а він – помер. Хіба це жарти? Напевно, це був лише сон, із якого вона раптом прокинеться і полегшено зітхне. Наче все це сталося дуже давно і в якомусь далекому місці. Дивно, якими примарними здаються персонажі цієї вистави на сонячному тлі справжнього життя. Тепер Кітті здавалося, що вона читає про все це у книжці; читає і трохи дивується, що її це так мало зачіпає. Вона вже зловила себе на тому, що не може чітко згадати Воддінгтонове обличчя, таке їй знайоме.
Сьогодні увечері вони дійдуть до міста на Західній річці, де вона сяде на пароплав. А звідти одна ніч до Гонконгу.
70
Попервах їй було соромно за те, що вона не плакала, коли помер Волтер. Як безсердечно! Он навіть очі військовика-китайця, полковника Ю, були повні сліз. Кітті приголомшила смерть чоловіка. Їй було важко усвідомити, що він більше ніколи не повернеться додому і що зранку вона більше не почує, як він прокинувся й купається в китайській дерев’яній ванні. Він був живий, а тепер він мертвий. Монахині чудувалися її християнській смиренності й захоплювалися стійкістю, з якою Кітті переживала свою втрату. А от Воддінгтон був прозорливий. За всім тим щирим співчуттям їй проглядалося – як це правильно висловити? – його лукавство. Звісно, смерть Волтера її шокувала. Вона не бажала йому смерті. Але, зрештою, вона його не кохала, ніколи не кохала. Поводитися згорьовано від неї вимагали правила пристойності, ділитися з кимось тим, що в неї на серці, було б негарно, та навіть вульгарно, але вона надто багато пережила, щоб прикидатися перед самою собою. Їй здавалося, що останні кілька тижнів навчили її того, що, навіть як іноді необхідно обманювати інших, обманювати себе – завжди жалюгідно. Їй було шкода, що Волтер так трагічно помер, але їй було шкода винятково по-людськи, так, як було б шкода якогось знайомого. Вона визнавала, що Волтер був повний чеснот, просто так склалося, що він їй не подобався, він завжди її знуджував. Не можна сказати, що його смерть дала їй полегшення, вона могла б з усією щирістю стверджувати, що, якби її слово було здатне повернути його до життя, вона б його вимовила, та все ж не могла впоратися з відчуттям, що з його смертю жити їй стало трохи простіше. Разом вони ніколи не були б щасливі, а розірвати стосунки було б жахливо важко. Її саму лякали такі думки. Напевно, якби про них хтось дізнався, її вважали б жорстокою й безсердечною. Що ж, ніхто не дізнається. Кітті запитала себе, чи всі люди мають у своєму серці якісь ганебні таємниці, що старанно приховують від допитливих очей.