Щодня, перш ніж увійти до офісу нашої стайлінг-студії з блискучими білими стінами та високим абстрактним мистецтвом, я мусила внутрішньо налаштуватися на креативну напругу, що чекала на мене, та на чвари, які зрештою мали зруйнувати нашу маленьку імперію. Понеділок. Сонячний ранок. Моя рука — на дверній ручці, поряд із табличкою з моїм ім’ям. Я глибоко вдихаю й відчиняю двері. «Ти можеш це зробити!» — кажу я собі. Й одразу виникає думка: «Як це огидно!» Залишається усміхнутись і вийти на сцену: «Всім доброго ранку!» Ця вимушена усмішка на початку дня стала для мене звичною.
До мішанини думок стосовно шляхів розвитку нашої компанії додавалися нові, і я поволі ставала спокійнішою. На кону були великі гроші. Гроші багатьох людей: друзів, які віддали свою місячну зарплатню, аби стати нашими інвесторами; венчурних компаній, які виписали нам чеки з шестизначними числами. То була грандіозна мрія, і я не збиралася здіймати тривогу лише через свої численні малозрозумілі побоювання, що в нашому бізнесі, здається, щось не так. Я гадала, що брак сміху в офісі навряд чи буде вагомим аргументом для інвесторів. Того дня, коли я передавала право підпису на документах, пов’язаних із банківськими операціями компанії, мені хотілося кричати: «Це неправильно. Абсолютно неправильно! Хай Богиня Творчого Правосуддя виявить свій гнів і вгамує сум’яття в глибинах моєї душі!» Утім, то було б, як ви розумієте, надто пафосно. Натомість я промовчала. Тепер у нас були зобов’язання, і я мала намір бути демократичною, відповідальною, розважливою та в усіх розуміннях гнучкою, аби виконати ті обіцянки.
Незадовго до нашого краху моя компаньйонка і я дали відеоінтерв’ю авторитетному сайту, присвяченому питанням бізнесу. Ми нахабно брехали: «Так, дякуємо. Це так чудово, адже щотижня ми надихаємо тисячі жінок жити щирішим життям». А потім, здається, ми несли якусь маячню про те, як захоплює підприємництво і що іншого життя ми б не хотіли. Коли ми завершили зйомку, я кинулася відчіпляти мікрофон, ніби то була змія, що обвивала мою шию.
Другого дня зателефонував технічний спеціаліст сайту. Він не скупився на вибачення:
— Мені надзвичайно прикро. Такого ніколи не траплялося раніше, та відеофайл якимось чином було пошкоджено. Нам дуже незручно через цю технічну недбалість. Чи не могли б ми перезняти матеріал?
«Таки є Бог на світі!» — зітхнула я, бо відчула неабияке полегшення, що мою зухвалу брехню не буде увічнено на YouTube. Я запропонувала продюсеру зустрітися за кілька місяців. Просто тягнула час. Я відчувала: щось має статися. Наступного тижня для мене все закінчилося.
Наш виконавчий директор запросив нас до кав’ярні на розі на планову оперативну нараду. Для мене та нарада стала особливою, бо я бачилась із ним тоді востаннє. Очевидно, було ухвалено рішення (я кажу «очевидно», бо рішення ухвалювали без мене та моєї партнерки), що для компанії нова бізнес-модель буде вигіднішою. Вигляд це мало приблизно такий.
Мені давали можливість отримувати невеликий відсоток від моєї зарплатні (щедро!) та писати для блогу один-два пости на тиждень із дому (дуже класно!). Не було потреби повідомляти мені, що бізнес залишає собі всі мої доробки. Я перетворилася на звичайну співробітницю компанії — і ця компанія вже не була моєю. Усі мої фотографії, усі до одної статті, які я розміщувала на сайті, гонорари за книжку, яку я написала, права на інтелектуальну власність із консультаційних послуг і навіть мій профіль на Twitter — усе це мені не належало. Моє ім’я на дверях чи на сайті вже нічого не означало. Було зрозуміло: мене звільняли. Моя компаньйонка отримала подібну пропозицію, і, здогадуюсь, вона на неї пристала (кажу «здогадуюсь», бо приблизно тоді після кількох років щоденних розмов ми припинили спілкуватися).
Я не здригнулася, слухаючи ці новини. Гнів спричинив у моєму організмі такий викид ендорфінів, що я заціпеніла, й тільки це врятувало мене від нестримного тремтіння та завадило кинутися через стіл на директора, який сидів навпроти. Пригадую, подумала, чи немає часом під рукою якогось гострого предмета. Я зціпила зуби й втупила погляд в одну точку. Свідомо сповільнила своє дихання, щоб охолодити обличчя та груди, які буквально кипіли. Свої останні слова в тій кав’ярні я вимовила з крижаним спокоєм:
— Дякую за інформацію. Я знаю все, що мені треба.
Я помчала назад до студії, схопила свій ноутбук і на шаленій швидкості вилетіла з паркінгу. Того дня дорогою додому я так верещала в автівці, що ввійшла до будинку вже охриплою. Туш була розмазана по обличчю, я вся тремтіла.