Дмитро Міщенко
Розплата
ЧАСТИНА ПЕРША
ОБРИ ЙДУТЬ
Каган «послав Апсиха з військом і повелів йому цілковито винищити народ антів».
Феофілакт Сімокатта. «Історія»
Всякий, нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом, і всякий безневинно скривджений — ворог.
Із звичаїв стародавніх слов’ян
«Не збирайте собі скарбів на землі, де їх міль їсть і злодії підкопуються, а збирайте собі скарби в душі своїй».
«Повість временних літ»
I
Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».
З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:
— А що сталося?
— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.
— Чому ж не вижами[3] оповіщаєте?
— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.
Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».
Нікому не хотілося вірити, що таке станеться і що може статися. Гори Карпати не так просто перейти, та ще й з кіньми і такою лавою, як у обрів. Там, де є якісь проходи, є й сторожові вежі[5], а на тих вежах знають, що робити, коли є загроза вторгнення. І все ж грозяться обри, до безуму люті й завзяті асійці. Від них всього можна сподіватися. А коли так, де вже тут до певності і супокою. Безліття ж насувається з гір, воно впаде передусім на люд, що сидить при Карпатах. Тож треба думати і дбати, аби розминутися якось із тою бідою. Ано, коли не відвернути, то бодай розминутися.
Одні сідали на коней і гнали їх на околії, звідомляли тих, хто не відав ще про аварське вторгнення, інші впрягали коней у повози, клали на них ті пожитки, які можна було взяти з собою, і поспішали зникнути в лісових пущах та ущелинах, ще інші сідлали випестуваних на дозвіллі Вороньків та Ласок, приторочували до сідел щити, тули[6] із стрілами; уперізували на собі мечі й гуртувалися в общинні сотні, а сотні — в тисячі.
— Нам велено відходити, — вдавалися до старших, як завжди, більше обізнаних. — А як же стариня, жони, діти? Так і полишимо їх напризволяще?
— А майно, товар? — вигулькував-хтось збоку.
Розмови ті лиш злили старших.
— Запитайте ви мене, а я вас: як? Ніби це так просто — визначитись і знати. Обрів, сказали гінці, суне тьма. Чи ми обстоїмо роди свої власною силою, без князя і його дружини, без ополчення всіх племен? Все каже за те, що маємо відходити, поки не зберемося в рать.
— То відходьмо всіма родами, купно з старинею, майном і товаром.
— І далеко зайдемо, коли так підемо?
— Ано, про що змагаєтесь і чого домагаєтеся, люди? Справді, чи далеко втечемо, коли підемо купно з кревними та товаром? Може ж, не про втечу слід дбати? Може, наша сила, як ніколи, потрібна зараз на перевалах?
Хтось тільки замислився, почувши ту слушну думку, а хтось і підтримав уже її: а й справді, чому мають оступатися? Всякому більш-менш тямущому має бути ясно: треба йти назустріч тим, що вторгаються. Адже там, на перевалах, потрібна у сто крат менша сила, щоб упоратися з обрами, аніж на долах. Чули? У сто крат менша! Гляди, сторожовим на вежах саме й не вистачає цієї сили, щоб зупинити обрів, не пустити їх через гори.