Знав, вона дещо поріділа вже. І нічне вторгнення когось та вихопило з лав, і січа з лучниками немало забрала. А все ж тьма — десять кінних турм, не така собі абищиця, щоб падати духом. Коли ж взяти на карб ще й те, що кожен привідця турми достойний будь-якого князя, а кожен аварський мечник — двох зледащілих без січей дулібів, чи тра сумніватися в чомусь і давати привід для сумнівів усім, що довкола тебе?
— Міме[20], — обертається до привідці вірних, які невідступно йшли за своїм терханом, ладні виконати будь-яке його повеління. — Пошли до тих, що подалися на дулібів ліворуч і праворуч, багатурів. Хай скажуть терханам: коли їм не вельми сутужно, повеліваю зняти по одній турмі й прислати до мене. Тут, з усього видно, головна антська сила. Маємо навалитися на неї так, аби схитнулася. Тоді схитнуться і всі інші.
— Буде зроблено, достойний.
Башир належав до тих терханів, які не мали звички відсиджуватися десь позаду боролищ. Своє місце вбачав між воїв, ба навіть попереду них. Та нині свідомість інше підказувала: це не та січа, що вимагає присутності привідці в передніх лавах. Вої його стинаються не лише попереду, ліворуч, праворуч також. Була б певність, що по обидва боки табору усе гаразд, що Мімові посланці приведуть з собою сподівані турми, бігме, таки не втримався б і кинувся у вир тої кривавиці, що бачить попереду. Бо там-таки непевне щось діється. Хай не все видно йому з пригірка, все ж видно: завертіли його турмами так, що не добереш уже, де дуліби, а де авари. Схоже, що втратили з виду (а чи й зовсім втратили) привідць, забули про випробуваний у багатьох січах виверт — закручувати і тим знесилювати недруга, робити з боєздатних лав безтямну овечу турму. У кожного є свій недруг, котрий волею випадку чи обставин виріс перед ним і став найлютішим і найненависнішим із усіх людей. Здиблюються в найсутужнішу мить коні, метаються стріли-блискавиці, підставляються щити, і виблискує на сонці криця. В одному, другому, сотому місці. Добре, коли сходяться і стають на герць один на один чи трійця на трійцю. Тоді можна зловчитись і прикритися щитом від стріли, відбити націлену в тебе крицю й поспішити на поміч соратнику. А коли на одного авара йде два, а то й три анти? Щось надто багато їх рябіє в очах.
— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?
— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.
Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.
— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.
— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!
І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.
— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!
— Слава! Слава!
Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.
— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!
— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!
— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!
— А-а-а! Умри ж, коли так!
— Умри ти!
І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.
— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.