XV
Воістину правду кажуть потішники: згадала бабця, як дівкою була. Понад сорок літ тому були кутригури підвладними аварам, потім — спільниками в походах ратних, ще потім — ні від кого не залежним плем’ям, і маєш: багато завинили, одягайте знову на себе вериги, будьте конюхами. Ні, для цих аварів не існує ніяких законів. Що намислили, те має й бути, чого заманулося, те й подай їм. Це так і Тивері можуть сказати, коли виб’ється з-під них і стане вільною: «А ви забули, що були колись нашими данниками?»
О сусідів замали! І Баяна немає вже, і в поході супроти слов’ян мало не половину турм втратили, а не вгомоняться, бач, нових данників шукають.
І все ж жива, не вмирає певність: таке аж надто вже непомірне зазіхання на все і всіх рано чи пізно стане для них крутопаддю, в яку летять усі заповзяті стрімголов, та з якої не вертаються. Хай ідуть до кутригурів, хай домагаються боргу, може, саме там і утнуть їм пазурі, що хочуть запустити в живе людське тіло. Кутригури нині не ті, що були колись, та й хан Коврат не з тих, що можуть явити слабкодухість і простягти руки для вериг. Роту дає — не з тих. А коли не являть покори кутригури, то буде знак і для них, тиверців.
Тим потішав себе князь Радим, тією певністю, властиво, й жив усі, що їх посилали боги, дні, седмиці та ждав, чим же завершаться Хафізові відвідини хана Коврата, перетрактації з Ковратом. Знає Хафіза, не втерпить, повертаючись від кутригурів, заверне до Черна і скаже, тим паче, коли поїздка виявиться вдалою. Та ба, минали дні, минали седмиці, а Хафіз не об’являвся в Черні. Як поїхав по бесіді і слід по ньому згаснув.
«Таки поламав зуби на Ковратові чи взагалі послухався моєї ради і не їздив до Коврата?»
Цікавість не давала супокою, такий, що й послав би когось вивідати, був обрин у кутригурів чи не був, а коли був, то що виїздив. Коли справді обламав на кутригурах кігті, об тім має знати Світозар і всі князі-кревняки, коли послухався його, княжої, ради і не вів перетрактацій із кутригурами, теж непогано. З такого можуть бути люди, з таким і заприятелювати не завадить. Має ж бо в жилах і слов’янську кров.
Був саме на тім небі, з якого вирайські сади видно, як почувся на подвір’ї голос Ярослави: «Чи князь вдома?» Либонь, не тому почув його, що надміру голосний був, а тому, що неприховано тривожний.
«Що з нею?» — рушив назустріч, та одразу ж і зупинився. Чи з двору до терема така далечінь? Прийде і скаже.
Ярослава справді прийшла не з тим, що тішить: на ній виду не було.
— Княже, — мовила й затнулася. — Порятуй нас, а купно з нами і весь рід.
— Пробі, що сталося?
— Той обрин, гість твій, хоче взяти злюб із Забавкою.
«Маємо, — поклав до пам’яті, як якусь давно сподівану біду. — Цього тільки й бракувало: мати з обрами кревні узи».
А Ярославі сказав:
— То чого страхатися, небого? Виставте за поріг, коли не вгоден.
— Аби ж можна було. Йому це, йому те, а він знову приходить. Пообіцяв до тебе вдатися. Затим і прийшла оце, аби застерегти: не поступайся моєю дитиною. Дідуні Добролика немає, будь ти їй захисником. Нащо нам кревна єдність із супостатом?
Ото заковика. Коли справді обернеться так, що Хафіз вдасться до нього яко повелителя в Тивері і Забавиного кревного й попросить заступництва, іншої одповіді йому не може дати: «Я не волен примушувати, бути властним над чиєюсь долею». А те навряд чи сподобається йому.
— Ніби в Забави немає вітця, матері, — надумався врешті-решт. — Пошліться на те, що дівка іншому обіцяна, та й по всьому. А я підтверджу те, коли обрин вдасться до мене. Скажу, такий у нас покон: дівку з княжого роду ще малою обіцяють комусь. Ладо в Забави, сподіваюсь, є?
— Коли б же був. Усі про те відають і обрину встигли укласти до вух: потято його при Дністрі.
— Тоді знайдіть іншого. І то негайно, інакше ми не відгедзькаємося від того обрина. Молодець він, сама бачила, преліпий собою, і натурою таки на гедзя схожий, що завзятіше відбиваєшся від нього, то наполегливіш лізе.
Ярослава пішла від князя з похиленою головою. Та й князь не міг уже позбутися мислі про той злюб. Лишався на самоті — думав про нього, одходив до сну — і не міг заснути. Отаке вигадав Хафіз? Всього лиш уподобав Забаву чи хоче видобути з того кревного єднання з княжим родом щось більше і значиміше? Що ж він може видобути? Нашу прихильність? Мою — нехай. А люд тиверський хіба стане колись прихильним до того, чиїм данником є, кому щоліта має віддавати добуте потом? Даремні сподіванки, Хафізе. Такої прихильності до тебе не було й не буде.
Терхан не примусив його довго клопотатися цим. Прибув на третій день, і не сам, укупі з наймолодшим Радимовим братом Остромиром. Не гукав, як завжди: «Боги в поміч!» Чи по-своєму: «Селям алейкум, князю! Не хабар?»[95] І осміхався вже не так, як колись. Окрім ніяковості, нічого не було в його усмішці.