Така, що схопилася б і подалася ближче до того галасу. Та куди піде, коли ж не випустять? Ліпше вже повернеться до свого теремка, доглядатиметься та дослухатиметься до галасу біля дальніх воріт із вікна. А проте і в теремі не могла всидіти. Боліло серце, не знати куди і не знати як поривала тіло тривога. Була б спроможна, випурхнула б із цих чотирьох стін і побігла б через усі сторожі та загорожі, аби на власні очі побачити, чи то ж є потреба тривожитись? Може ж, то радість веселить люд. Коли б то. Милостиві боги! Коли б то було саме так!
А від окольних воріт не було та й не було тих, що мали б прийти і сказати. «Заспокойся, княгине, усе гаразд, обійшлося так, як і передбачали». Замість челядників обри прийшли — і то нескоро, десь аж у пообідню пору і з найлихішими вістями: немає більше віри в твердість княгининого слова. Умерла вона вкупі з її донькою.
Зблідла, либонь, і видивилася на своїх супостатів так, що змушені були умовкнути. Вже опісля десь відповіли на німе її питання промовистіш:
— А як мали б діяти, коли донька твоя порушила дану тудунові обітницю?
— Що ви… що ви кажете оце? — спромоглася врешті-решт на слово. — Як то умерла? Чому умерла?
— Бо втікала з Волина. Уже на річці Лузі настигла її караюча стріла. Княгиня мала б знати: у нас порушникам обітниці не прощають, а тим, що зневажають нас, і поготів.
Більше не чула, що казали. Упала на чиїсь руки, плакала та нарікала на жорстоких, до безуму кривавих обрів, на Келагаста, який накликав їх на землю Дулібську і тим згубив себе, дитя своє, губить до решти її, княгиню Данаю, безневинно покараний люд. Бо розуміла, втрачено все: праотню землю, спроможність жити на ній за своїми законами і локонами, ба навіть останню надію — порозумітися з обрами і тим бодай якось полегшити долю люду свого. А коли так, який вибір має зробити вона, що лишається для неї у цім безцеремонно жорстокім світі? Окрім смерті, нічого. Бігме, анічого!
Поночі до неї проник-таки один із мужів і ствердив те, що казали обри: Лілейку не пощастило вивести в ліс і доправити до Мезаміра. Котрийсь із обрів пізнав її серед тих, що наближалися до воріт, тримаючись завантаженого різною поклажею повоза. Довелося мужам, що супроводжували княжну, хапати прикриті ганчір’ям мечі й ставати до січі. Усе йшло як слід: Лілейку відбили в сторожі і до річки Луги доправили, у лодію посадили. Та не взяли на карб тих, що стояли з луками на вежах, по заборолу. Вони й прохромили княжну стрілою, а вже прохромлена, не втрималася вона на ногах, звалилася в ріку і зникла в хвилях.
— Вертайся, муже, до своїх, — мовила Даная по тривалих та надривних риданнях. — Скажеш стольникові Світозару і моєму синові, князеві Мезаміру, най подбають про звільнення землі і люду дулібського від аварського іга. Мої надії на це, як і спроможності, умерли вкупі з Лілейкою.
Її старалися умовити: треба збороти це горе, стати вище власного горя, та дарма, і слухати не стала. Одним повеліла: ідіть, звідки прийшли, іншим — лишитися на день-другий при ній. А одного досвітку надумалась-таки й послала челядниць нарвати лугових та польових квітів і сплести з них десять малих і два великих вінки. Ті, великі, прикрасила кетягами калини, колоссям із нового врожаю, і, коли обри з’явилися невдовзі й нагадали, настала і її черга йти купно з челяддю на намістя[96] та впрягатися у воза, попросила дозволу взяти з собою челядниць і віддати шану потятій на річці доньці своїй, Лілейкою іменованій.
— Форисин велів, аби йшла негайно.
— Негайно й буде. Кину в ріку вінки, віддам шану померлій та й прийду. Чи ваші покони і цього вже не дозволяють робити?
Промовчали обри, а Даная сприйняла те їхнє мовчання за згоду і повеліла челядницям узяти вінки та йти разом із нею на острозький вал, туди, де Буг набігає на менш потужні потоки Луги й бурлить-вирує, позначаючи межу єднання і борні. Це не так далеко, тож вшанувальниці не забарилися вийти на забороло. Княгиня стала брати по одному вінку й кидати їх на воду. Кидала й примовляла за кожним разом:
— Прийми, доню ласкава, останню шану від твоєї невтішної матері. А це прийми, радість моя, завчасу згасла, дари від землі нашої, та не будь гнівна на нас за те, що не зуміли заступити тебе від супостата. Віддам, Лілейко моя ненаглядна, достойну тебе і твого імені шану та й піду до тебе, аби не сама була там, на дні річковому, та не нарікала на свою маму за те, що послала тебе на смерть, а сама лишилася жити.