— Аби не думав і не втішався думаючи, що тобі яко братові моєму багато дозволено, — сказав, не прибираючи в нього погляду, — віднині сядеш у землях, що сусідять із Далмацією. І потім, — додав поспіхом, видно, не бажаючи слухати благання чи виправдання, — щоб не свербіли в тебе і твоїх воїв руки і не поривалися до меча серця, підеш по переселенню купно з турмами своїми в гори Карпати і прокладеш там путь, по якій Форисин і Хафіз могли б правити з антських земель худобу, збіжжя.
Кочагир поривався було перечити і сперечатися з братом, та завважив: марні то поривання. Надто суворо дивиться на нього Дандал, аби піддатися умовлянню і одмінити свій рішенець. Єдине, що виблагав, — піде в Карпати не одразу по переселенню, тоді вже, як стане на новім місці стійбищами та впевниться, що влаштував роди свої, що їм буде що їсти, пити, буде де й зігрітися, коли завіє віхола.
Знав, на переселення та влаштування потрібен час та й час. А з часом, гляди, уляжеться Дандалів гнів, відпаде й потреба іти в Карпати. Та Дандал не забув про покладену на нього і його свавільні роди повинність. Як тільки зайшло по зимі на тепло й підсохла більш-менш упоєна талими водами земля, одразу й нагадав: пора рушати.
Пора то й пора, куди подінеться, тим паче, що це не таке вже й покарання. Прогуляється по Паннонії, побуває в тій стороні, де усі вже були, крім нього, гляди, чимось і поживиться в склавинів, що туляться по схилах Карпатських гір.
Так гадалося Кочагирові, та не так склалося. Поки добирався до Карпат та прокладав доступну всім путь через перевали, по сусідству з нещодавно поселеними родами його сталася заміна оборонних ромейських когорт: на зміну тим, що несли сторожову службу на обводах нещодавно відвойованої в остготів Далмації, прийшли інші, щойно набрані серед жадаючих легкого хліба. Їм, начутим про можливості наживи в січах, упало в око, що по другий бік Дунаю безпечно випасає отари овець, череди корів, табуни коней ніким не прикритий з боку ріки люд.
— Де ж їхня сторожа? — запитали обізнаніших.
— Певно, серед тих-таки пастухів.
— Ба ні. Ті пастухи — отрочата або старе луб’я. У стійбищах жони та діти. Будь пильний, побачиш.
Та дивовижа стає відома іншим сторожовим, від тих інших — привідцям, і на ромейськім березі Дунаю, між густими зарослями при воді, все більше та більше об’являється лімітатів[97], пильніше та довше доглядаються вони до аварського берега.
— Присяйбіг, так і є. Вої аварські подалися десь, не інакше як у новий похід покликано їх.
— Не чути ж ніби.
— Настане час — почуєш. Скачи до стратига[98] та звідом його.
— Може, звичайного гінця пошлемо?
— Що гінець? Маємо втовкмачити, яка є нагода заволодіти скарбом, що його ніхто не охороняє.
Стратиг недалеко, одначе не так і близько — у славній на всю Далмацію і далеко поза нею Салоні, тій самій Салоні, що її зводив яко перлину Іллірика ще імператор Діоклетіан[99]. Щоб подолати відстань між Дунаєм і сим городом, потрібен не один день. Тож центуріонові[100], що отримав повеління побувати в стратига і звідомити його про можливості заволодіти людом і худобою за Дунаєм, не так уже й хотілося правитись туди. Та що може вдіяти, коли повелів старший? Узяв з собою ще двох легіонерів та й подався в путь, втішаючись бодай тим, що побуває в жони, побавиться з дітьми.
Стратиг сприйняв ті звіди по-своєму: раз немає серед аварських поселян мужів, значить, ті мужі знову збираються чи, може, й пішли уже в похід. А коли так, в чиї землі йдуть вони, як не в ромейські.
— Маємо зашкодити тим їхнім намірам, — сказав центуріонові, а перегодом — і на зібранні привідців. — Йдіть до Дунаю усіма маніпулами, вивідайте ще раз, і, коли авари справді є безборонні, підіть в обсаджену ними землю й наробіть там добрячого переполоху. Хай подумають по всьому, іти чи не йти на розбій, коли палає власне стійбище.
Маніпули не завагалися, і за Дунай пішли, і за Дунаєм зробили те, що велено їм. Та й чого мали б не зробити, коли брати по стійбищах було що, а опору аніякого? Гнали та й гнали через Дунай корів, коней, переправляли, як могли, отари овець, не розминулися, ясна річ, і з аварськими дівами, младомладими жонами. Багата й славна перед тим походом Салона стала ще багатшою, а відтак і звабливішою для всіх, хто встиг почути про те багатство й норовив не втрачати нагоди, поживитися ним. З’їздилися ласі до дурнички не тільки з околій, з’їздились і з інших городів та селищ Далмації. Тож весело було на серці в тих, що збували добуте в аварів, та ще веселіше в тих, що зловчилися придбати його за дешевшу, ніж будь-коли, ціну. А де веселощі, там щедре застілля, там і вакханалії.
98
Стратиг — командир окремої частини, пізніше — правитель військово-адміністративної округи.
99
Діоклетіан — римський імператор (284-306 р.), походженням із Далмації. Уславився як імператор-реформатор.