У Кочагира обімліло тіло і серце схолонуло, коли почув, а потім і побачив, що вчинили ромеї з його родами. А все ж у нього вистачило за цим разом терпцю і глузду. Не підніс тієї миті над собою меча і не подав клич піти за Дунай, помститися, поки вирує в серцях гнів, на зайдах. Подався передусім до стольного стійбища і зажадав від кагана дозволу на похід, а заодно і допоміжних турм.
— Коли це сталося? — поцікавився Дандал, вислухавши брата.
— За три седмиці до мого повернення з Карпат.
— Вої твої були вже за Дунаєм?
— Коли й були, то поодинці, ті, що цікавилися долею своїх кревних.
— Постарайся й надалі не виказувати себе ромеям. Роби вигляд, що турм твоїх усе ще немає між родів. А тим часом пильно стеж за ромеями. Маніпули, що прийдуть на зміну тим, котрі поживилися вже, теж захочуть скористатися відсутністю твоєї сили і поживитися дурничкою. Ось ти й нагрянеш тоді на них, да так, щоб жоден не випорснув із зашморгу і не повернувся за Дунай. Коли це станеться, подбаєш і про достойну помсту. Турми я дам тобі.
Дандал ніби у воду дивився. Наступного передліття, коли отари поповнилися веселими ягнятами, а череди — добутими в непограбованих стійбищах коровами, бичками та теличками, тисяча кінних ромеїв прибула в надвечір’я з Салони на зміну тим, що несли сторожову службу з передзим’я до передлітніх християнських свят. Ті ж, що змінилися, не поспішали того дня до Салони, стали неподалік від Дунаю табором. Недовго розглядались та вивідували, другого дня й пішли через Дунай. Кочагир дозволив їм розбитися на кілька загонів і заглибитися в його землю (адже ближні до Дунаю стійбища нещодавно пограбовані, певен був, ромеї підуть на дальні). А вже як заглибилися, оточив їх своїми турмами і вчинив так, як велів каган: жоден не випорснув із того зашморгу.
Довідавшись від полонених, хто пограбував його роди на минулім політті, Кочагир не став довго роздумувати, переодягнув своїх воїв у ромейські строї, прихопив із собою ромейські інсигнії та й пішов усією, що мав під рукою, аварською силою, за Дунай. Поночі тихо прибрав сторожу поблизу переправи і зникнув у порослих лісом горах Далмації. Від полонених знав: усі, що змінилися днями, маніпули мали повернутися в Салону напередодні християнського свята — великодня. Отож того дня і об’явився з переодягненою турмою біля воріт Салони, повелівши всім іншим турмам приховатися неподалік. Подвійно щасливі горожани — якже, наближається он яке свято і повертаються мужі до своїх осель — охоче розчинили перед ними ворота. Розчинили та й застигли з дива. А деякі й застигнути не спромоглися. Авари налетіли на них буряно (ці, переодягнені, і ті, що вломилися в город слідом за переодягненими) й не стали допитуватися винних. Заносили в лютій злобі мечі й клали коням під ноги усіх: мужів, жон, дітей, тих, що вийшли на намістя зустрічати кревних, і тих, що сиділи по домівках, ні сном ні духом не відаючи, що сталося. Лиш деякі аж надто завзяті месники не витримували й присмачували удари свої поясненнями:
— Це за те, що посміли зняти руку на аварів!
— А це за кров і сльози наших кревних!
— За знівечені стійбища і за татьбу у стійбищах! Більшість разила жителів Салони, не пояснюючи.
Хтось силився вгомонити їх, казав, благаючи милосердя: «Чи то ж ми?» Та дарма, авари не доглядалися і не дослухались до благань, устилали землю трупом та приказували:
— Кара і смерть! Кара і смерть!
В якийсь незбагненно короткий час багата і пишна Салона була залита кров’ю. А вслід за Салоною жертвою мсти-відплати став і другий великий город Далмації — Аспалаф. Про дрібниці й говорити не доводиться. Уся славнозвісна ромейська провінція на полуночних обводах їхніх земель від Діррахія на полудні до Істрійських гір на полуночі, від Адріатики на заході до Дунаю на сході стала володінням аварського кагату. І поскакали гінці в усі кінці світу. Одні спішили повідомити кагана Дандала про ще одну славу, здобуту його турмами, інші силилися доправитись якомога швидше до найближчих пристанищ Адріатики, в яких, знали, стоять швидкохідні драмони[101], а вже на драмонах попливти до Константинополя і звідомити нового імператора: перлина серед його володінь в Іллірику — Далмація — віднині не належить йому. Авари взяли її ґвалтом і вчинили серед хрещеного люду нечувану різню.
Усі гадали, плекаючи потаємні сподіванки: почнеться нова січа між обрами і ромеями; імператор не подарує каганові жорстокості, як і самої Далмації. Та ба, того не сталося, принаймні так швидко, як хотілося б. Ті, що сподівалися відплати — і то негайної, — усе брали на карб, крім одного: нині не той у Константинополі імператор і клопоти у нього не ті. Фока доволі швидко і спритно встиг помститися Маврикію, як і його кревним, однак не встиг утішити себе належною зверхністю над усіма, хто стояв близько до Маврикія. А оскільки таких немало і зверхності по суті не було, якось байдуже подивився на біди потятих у Далмації, тим паче на біди тих, що встигли утекти, лишившись всього лиш домівки та маєтності. Сенатори завважили це й сказали тим, що прибули з Іллірика: