— Мовкніть і не дишите. Імператорові не до вас зараз.
— А Далмація? Так і залишиться під аварами?
— Не залишиться, щось вдіємо.
І таки вдіяли. Без Фоки, на власний розсуд і власний страх, а таки вдіяли. Десь опісля вже, як втікачі з Далмації знайшли собі пристанище в Іллірику чи метрополії, а авари впевнилися: вони твердо й надовго сіли в Далмації, згуртували ті сенатори невелике, для загалу таємне сольство й послали його до білих хорватів, не так давно, приведених їхніми привідцями з-за Бабиної гори[102] й посаджених поблизу аварів, переважно в Дінарських горах.
— Коли ви, хорвати, — сказали ромейські сли, — волієте назовсім сісти в наших землях і саме тут, маєте прилучити до тих, що є, плодоносні долини і передусім прибережжя.
— Самі бачимо. Гори мали в праотній землі, маємо й тут. Чи з-за того варто було переселятися? Без плодоносних долин не всидимо тутки. Та як прилучити їх?
— Погроміть аварів і сідайте на їхнє місце в благословенній богом і людьми Далмації. Вчините те — вона ваша.
— Чи буде так?
— На те є воля сенату, можемо хоча б і зараз укласти ряд. Чи ми не тямимо: буде Далмація землею наших підданих — хорватів, буде й нашою, а залишиться під аварами — не бачити нам її, як своїх вух.
Ті ромейські сенатори, як і їхні сли, либонь, не розуміли тоді, що започатковують вони, напускаючи хорватів на аварів: окрім бажання повернути собі першу перлину в короні імперії — Далмацію, нічого іншого не мали на мислі. А сталося так, що саме тією ратною виправою започаткувалася нова хвиля серед слов’янських племен, котрі сиділи в середній течії Дунаю й були спільниками аварів у ратних змаганнях із Візантією. Ано, започаткувалася і не згасла вже, набирала та й набирала сили, аж поки не накрила аварів і не одмінила історичної долі як самих слов’ян, так і Візантії.
— Вони тим і сильні були, — скажуть потім про аварів, — що примножували свою силу силою підкорених ними народів і племен.
Та то буде десь аж ген потім. А поки що хорватам треба було думати, як зробити перший крок.
XIX
Світозар не поспішав полишати Дулібію. Ходив від весі до весі, від городища до городища, грав у людних місцях на гуслях та слухав потім бесіди поселян про малі і великі біди, а найбільше про те, що спіткало їх і їхню княгиню цього літа.
— Таке лихо сталося, — удавав із себе необізнаного.
— Йой, чоловіче божий, — зітхали. — Таке лихо, хоч лишай обжиту дідами-прадідами землю та йди пріч.
— І куди підете? — питалися збоку.
— А куди очі глядять.
— Схаменіться, небого. Коли вже йти, то не родом — усім людом. Хто прийме рід, де знайдете притулок?
— Подейкують, ніби княжич Мезамір осів за Случчю та й збирає біглий люд.
— Не люд, а лиш мужів.
— А я кажу: люд.
Що порадить їм? Ствердить те, що мовить перша з жон, чи стане на бік другої? Коли стати на бік другої, що ж радити тоді першій? Сиди, жоно, й терпи? А до якого часу? І чи можна терпіти те, що мають уже, що можуть мати, коли залишаться під обрами?
— Чув я, — вкинув і своє слово, — ніби молодці йдуть до лісу, збираються там у ватаги та й нагадують обрам: не вельми розперізуйтесь, бо будете биті.
— Мала надія, — відмахуються від того натяку-поради. — До лісу йдуть лиш ті, що завинили чимось перед обрами. Чи таких багацько? Чи вони усидять довго в лісі?
— Ваша правда: не всидять. Таким найліпше правитись до Мезаміра. Чув я, ніби княжич немало назбирав уже їх. Жде слушного часу, аби прийти і вигнати обрів із Дулібії.
— Коли б то, коли б то!
Стольник пробирався на Тивер, та нерідко й звертав із битої путі. Там — аби заночувати в когось, там — аби вивідати щось. А найбільше хотілося йому здибатися з тими, кого послав у Дулібію яко своїх послухів. Десь же вони є. Така була домовленість: на зиму всі, хто бажає, повертаються до Києва, влітку мають бути тут, до всього приглядатися та дослухатись. Невже зміряє ногами всю Дулібію і ні з ким із гуслярів чи скоморохів-потішників не зустрінеться?