Довго викупувався та відсипався в отній оселі, зрештою велів майстрині пошити для нього нові строї і знову викупувався та відсипався. Коли ж об’явився десь згодом перед челядниками, ні в кого й гадки не виникло, що княжич Світозар міг бути інший. Навіть ті, що бачили його іншим, у вбогих строях перехожого гусляра, забули.
— Може, княжич хоче поглянути на товар у скотницях, на випасі?
— Ано, обов’язково погляну.
— Може, воліє побувати в полі, подивитися, як вродила цього літа нива?
— І в полі побуваю, ая. Он скільки літ не був та не видів, яке воно в нас. Одначе й наперед хотів би знати: чи є кому вбирати його і чи є що збирати на нашому полі?
— Женців негусто, княжичу. Хоча збирати є що. Усе поле засіяне і добротно оброблене. Князь Радим, най будуть з ним боги, допомагає.
— Зате й забирає до своїх житниць[103], мабуть, усе, що дає нива.
— Не буду гнівити богів: для нас, для худібки теж лишав. А все інше возили до його житниць.
— Віднині не возитимете, принаймні поки я тут. Робитимете те, що я велітиму.
— Ано. Я розумію княжича і повинуюсь віднині тільки йому.
Бував у полі — не міг не тішитись і не відпочивати, тішачись, серцем: нива таки дорідна цього літа. Бував на випасах — і теж блаженствував: худоби не прибуло, швидше навпаки, убавилось, одначе та, що є доглянута і сита.
«Обри, либонь, худобою найбільше беруть. Ано, хіба не видно, за всі літа моєї відсутності нічого не прибуло ані в отарах, ані в чередах, ані в табунах».
На князя Радима не нарікав за це: з кого ж тоді мав брати він, як не з Світозара і його вотчини. Інший міг би й більше поцупити. Добре вже те, що Соколина Вежа якою була, такою й лишилася.
Першим навідав його в прадідній оселі Остромир. Був неабияк радий і збадьорений, не ввійшов — вломився до терема.
— Чолом тобі, брате! — яснів видом і простягав для обіймів руки. — А я почув, що ти на Тивері, та до Радима мерщій, гадав, ти там, у Черні, знайшов пристанище.
— Чолом, Остромирку! Бачу, тобі незле ведеться. Он який бравий вигляд маєш.
— А чому мало б бути зле? Літа не обсіли ще, діти також. Ото лише й клопоту, що дружина та повинності, що їх раз за разом покладає на мене яко тисяцького князь.
— Маєш всю тисячу дружинників?
— Не всю, брате. Лише зветься по-давньому — тисяча. Є в тій тисячі не більше трьох сотень.
— Не багатіємо, виходить. А я йшов землею нашою й думав собі: Тивер недорого поплатилася, ставши аварською данницею; люд порається на полях, не покладаючи рук, з усього видно, живе добрими намірами.
— Мусить, брате Світозаре. Живий про життя думає. А який люд на нивах, бачив? Все жони та жони. Щоб мати мужів для ролейної ниви, як і для ратного діла, потрібні літа та й літа.
— Правду кажеш, Остромирку. Ой, правду!.. Проходь, зроби омивання. Сядемо з тобою за стіл, поділимо, як колись бувало, хліб-сіль та поговоримо.
— Чи варто, Світозаре. Радим жде нас обох.
— Ну, так уже й жде.
— Бігме. Послав мене по тебе. Сказав, аби негайно повертався, і разом з тобою. Там уже й побесідуємо, і хліб-сіль поділимо.
Признатися, не вельми хотілося їхати й бути Радимовим гостем. Після всього, що посварило їх по січі з аварами і що чув по дорозі на Тивер, було б ліпше — і набагато ліпше, коли б Радим сам прибув до Соколиної Вежі. Тут він, Світозар, яко господар, міг би бути відвертіший із ним, ба навіть крутіший. А там, у княжій господі, не скаже того, що хотів би сказати. Одначе й не їхати не випадає. Просить все-таки.
Князь зустрів його, як і Остромир, обіймами, теплим сяєвом в очах.
— Слава богам! — сказав. — Повернувсь-таки до рідного порога. А я почув, що ти подався до дулібів, та й занепав духом. «Що він надумав? — гадав собі. — Чи з тою сотнею, що взяв із собою, можна зарадити такій, як у княгині Данаї, біді?»
— Хто ж це так постарався — аж на Тивер повідомити, що я подався до дулібів?
— Данкові мужі були в Мезаміра й довідалися.
Застілля в князя воістину княже. І бесіда складалася на диво весело і дружньо. Були-бо тут не лише Радим із Остромиром, їхні родини, Велемудра теж кликано. Тож і бесідувати було про що. Брати оповідали про Тивер і тиверців, їхні жони — про дітей та онучат. Не обминули й Світозара своєю цікавістю. Тож мусив казати все, що знав: про відселенців, люд зароський, улицький, втікицький, не забув оповісти, ясна річ, і про себе: з чого живе на полянах, що робить яко стольник і на що уповає.
«Чи ж знають про Данаю? — питався сам себе і приглядався до кожного з бесідників та бесідниць. — Либонь, ні. Коли б казали, давно запитали б уже, надто жони. А втім, коли відають, чого я їздив туди з сотнею воїв, то чому мають не відати, що виїздив?»