Тим часом син карфагенського екзарха Іраклія (теж Іраклій) рушив із численним флотом прямісінько на Константинополь. Вість ту не забарилися вкласти до вух рудого варвара (друзі чи недруги, хто знає). Фока заметався, мов лис у загорожі, силився виставити супроти зворохоблених африканців якусь силу, та долю його вирішила саме та сила, на яку у нього була якась надія: дімоти з партії зелених опустили ланцюг, котрим перекривався вхід до затоки Золотий Ріг, і тим самим дали можливість морякам Іраклія висадитися в Константинополі. Переодягнувшись у дрантя убогого горожанина, Фока попробував було знайти притулок і захист у храмі, що користувався правом недоторканості, та його швидко розшукали там і не стали зважати на право — передали в руки Іраклія, який не забарився засвідчити усьому хрещеному і нехрещеному світові, що злоба і мста властиві не лише людям із низів, вони властиві й аристократам: скарав посадженого на візантійський стіл центуріона в тому ж дранті, якого він силкувався позбутися впродовж усього свого життя, та так і не позбувся.
У константинопольських аристократів були підстави для торжества. Вони стали свідками не лише справедливої кари, а й возведення на візантійський стіл імператора з аристократів — Іраклія Молодшого.
І покотилося долами та горами Візантії:
— Слава божественному імператорові! Слава переможцеві виплодженого темними силами узурпатора!
— Ось хто врятує нас від персів і ганьби! Будьмо єдині, станьмо під інсигнії Іраклія — і ми візьмемо гору над ворогами імперії. Над тими, що, йдуть на нас із полудня, і тими, що з полуночі!
— Що ті полуночні? Персів маємо прогнати передусім!
— А так, коли це було таке, щоб вони йшли далі фортеці Дари? До броні, громадяни! Смерть персидським псам. Кара і смерть!
Імператор розкланювався і тим мовчазно стверджував: він поділяє настрої підданих. Одного не уявляв тоді: як багато повинностей ляже на його рамена. А їх таки немало лягло і того самого дня, як увінчали діадемою. Мало не вся Мала Азія, Вірменія перебували в руках персів, а з полуночі, ніби гірські потоки в долину, не переставали вторгатися слов’яни. Слідом за білими хорватами, котрі прийшли під проводом п’яти братів-князів і сіли по сусідству з далматськими обрами, спустилися з гір і поповнили лави переселенців інші їхні родичі — бойки. Одні з них, перейшовши через Дунай і не зустрівши на своїй путі ані лімітатів, ані комітатів, що могли б сказати: далі заказано, дійшли аж до Сулонської провінції і сіли родами своїми поблизу Сулоні, інші зупинили свій вибір на землях поблизу хорватів, тільки по другий бік гір — за холмом (відтоді й іменувалися захолмянами), ще інші осіли в Каналісі чи Тервунії, в Аренті. Слов’яни ж, що вийшли з Склавенії, затопили собою всю Мізійську долину. З полуночі їх прикривав Дунай, із заходу і полудня — гори, зі сходу — Понт Евксінський[115]. Префекти, екзархи, проконсули, президи, епархи, всі інші чини візантійської адміністрації у Фракії, Іллірику не мали кого виставити супроти того нестримного потоку слов’янського люду і змушені були миритися з небажаним поселенням. Єдине, чого домагалися від переселенців, аби приймали підданство візантійської імперії. Першими зголосилися на це бойки і в нагороду за слухняність отримали інше, ромейське найменування — сервулів, по імені черевиків, що їх носили раби, а землі, обсаджені ними, стали називатися Сервулією, і вже на слов’янський лад — Сербією. Усі сім слов’янських колін, що сіли в Мізії, дістали спільну назву словен. Лише хорвати не поступилися своїм давнім ім’ям, і на те були в них підстави — вони утвердили себе неабиякою послугою імперії.