— Баварці заодно з франками, а з аварами сама Візантія не може упоратись. Єдине, що можемо, стати на обводах і не пускати охочих поживитися в нашій землі. Я обіцяю…
Перед тим, як сказати, що обіцяє він людові Богемії, князь розглянувся і вмовк нараз: із лісу, що зеленів неподалік, виїхала чимала ватага вершників. Двоє з них, ті, що були дещо попереду, везли на прикріпленому до сідел наметі когось третього, не інакше як язвленого.
Поселяни невільно обернулися в той бік і теж уклякли. Лиш згодом, як ватага зблизилась, а зблизившись, не стала зважати на люд вічовий, простувала прямісінько до вежиці, на якій возносився над вічем князь, прогнали від себе німотний подив і загомоніли.
— Це окольничі, з обводів повернулися. Кого ж то повезли вони?
— Хіба не видите, язвленого.
— Глядіть, який всевидячий. Питається: кого?
Окольничі були надто похмурі, щоб пояснити. Тоді аж заговорили до них, як над’їхали до вежиці.
— Що сталося, мужі?
— А те, що й позатамтого разу. З тією хіба одміною, княже, що нині герцог Рігельський не до нас ішов з татьбою, а до наших сусідів — гломачів[116]. Сотень зо три виїхало їх на незайманщину. Не відміряли, правлячись ступою, й милі, як зустрівся їм хтось із гостей. Герцог перекинувся з привідцею валки словом, либонь, пізнав його, бо той їхав під франкською інсигнією. Затим передумав чи, може, так собі й замислив, розвернув свої сотні й кинувся, як всякий тать, на гостя і його челядь.
— А ви, як водиться, не втримались, пішли гостеві з чужкраю на поміч.
— Як могли втриматися, достойний, коли бачили перед собою видиму татьбу. Герцог стинав голови усім підряд: і тим челядникам, що при броні були, і тим, що не мали її. Вози ж з майном забирав і гнав до лісу. Та й на те зваж: у герцога три сотні мужів, а серед гостей, що при броні були, всього лиш півсотні.
Князь подав знак утриматися від подробиць.
— Хто цей, що на наметі?
— Привідця валки, що стала жертвою герцога Рігельського і його татей.
— Ви одбили його в баварців?
— Ба ні, доки над’їхали до місця січі, баварці встигли забрати вози з майном і зникли в лісі. Цей, що на наметі, упав із коня останнім, тому й одбувся всього лиш раною, щоправда, глибоко і чи не смертельною. Видів би ти, княже, як вправно і завзято стинався він із ратниками Рігельського, бігме, сам не стримався б і пішов такому завзятцю на поміч.
— Скажи інше, — знову обірвав на слові окольничого князь. — Бавари, як відаєш, є підданими франкського короля. І гість також належить до франків, коли їхав під їхньою інсигнією. Як же розуміти в такому разі вчинок герцога Рігельського?
— А так і слід розуміти, достойний: баварці є баварці. Хіба не відаєш, у них татьба не є ганьбою, супротивно тому: жити з татьби вважається славним і достойним справжнього мужа ділом. Хто не ходить на ратний промисел, той дурень і нетіпака. Куди велиш доправити язвленого?
— До мене на конюшню. Скажете лічцям, хай подбають про нього.
Доки тривала бесіда між окольничими і князем, люд вічовий примовк, здавалося, й забув про свої біди, перейнявся тими, що їх привезли від Баварського лісу. Навіть тоді, як від’їхали окольничі, не одразу згадав, чого зібрався докупи. Перші, як і личить, оговталися старійшини.
— То що князь може обіцяти нам після всього?
— Єдине, людове: збільшити число окольничих, покласти на них повинність не пускати чужинців у обводи нашої землі. Силою чи перетрактаціями, а не пускати!
І знов загомоніло віче. Певно, відчуло: князь добре діло радить, в усякім разі, не останнє. Пощо вдаватися до броні коли можна стати на обводах і заслонити зухвальцям із аварів чи баварців путь?
— Є слушність в тім, що обіцяє князь. Погоджуймося з ним!
— Коли ж на те, що обіцяє, мала надія.
— А хто нині може дати вам більшу? Не бачите хіба, сили видимо нерівні.
Князь завважив одміни в настроях віча і поспішив схилити шальку терезів на свій бік.
Язвлений баварцями гість надто, довго приходив до тями. Певно, багато крові втратив, поки везли його з-під Баварського лісу. Та й рана виявилася не з легких. Тіло ніяк не могло збороти тієї нечисті, що занесла в нього доволі-таки глибоко всаджена стріла.
Князь Спитигнів поцікавився ним тоді ще, на початку, та й забув, либонь, що є такий, бо коли йому нагадали про нього: «А той франк таки видряпався з безодні, в яку тягла його недуга», — обернувся й перепитав лічця:
— А він цього часу в нас?
— Ано.
— Живе там же, на конюшні?
— Ба ні. Медушниця[117] Божена побачила, в якім бруді валяється він, долаючи неміч, і змилостивилася, забрала до себе.