У тій січі поліг герцог Рігельський, та привезли в наметі ледве теплого й князя Спитигніва. Лічці з ніг збилися, стараючись утримати в ньому життя. І те, і інше клали до ран, не погребували в страху перед неминучістю навіть послугами басих[118], яких в інші часи і за інших обставин зневажали, а таки безсилі були щось вдіяти. Настав день, коли князь звелів покликати до нього чільних мужів і старійшин.
— Я не чуюсь уже спроможним, братіє, бути у вас князем. Кожної миті можу відійти. Тому й хочу висловити вам свою волю. Ви вільні самі собі вибирати князя, та я радив би зупинити вибір на сотенному Само. Бо удостовірився в січі і поза січею: саме з нього буде достойний привідця.
Сказав те і не спромігся вже почути, як ставляться до його поради старійшини, відійшов у інший світ.
І прощалася Богемія з князем своїм, — сумувала, і простилася — довго не могла убаяти себе. А все ж настав той день, коли зібралися радні й запитали один в одного: хто ж справді буде привідцею, кому доручать в цей сутужний час оборону землі і люду?
Заговорили передусім про побажання князя.
— Що скажеш, сотнику? Чи почуваєш себе спроможним бути князем у нас?
— Най скаже насамперед, — вихопився котрийсь, — чи почуває він себе богемцем?
Само не сподобалося оте «чи почуває себе богемцем». Однак не подав виду.
— Я присягав князеві на вірність, — сказав супокійно, — отож почуваюся богемцем. А крім того, маю жону з вашого роду і маю дитя, народжене в злюбі з жоною-богемкою.
— Князь повірив йому, повірмо й ми, — проголосили старійшини.
З ними погодилися й інші, однак і запитали, коли вже проголосили Само князем: як він мислить собі їхнє майбутнє? Може, їм, аби позбутися таких, як баварці та авари, сусідів, варто податися слідом за тими слов’янами, що пішли з гір і сіли в Мізії та Іллірику?
— Поганих сусідів, — сказав на те Само, — не позбудетеся, доки не знайдете гарних. Чому б вам, богемцям, не об’єднатися з такими ж слов’янами, як і ви? З сербами, хорутанцями, з моравами, з склавинами східного підгір’я? Коли хочете жити і благоденствувати в своїй землі, об’єднайте сили слов’янських племен, створіть дужу державу — і вам перестануть, бути страшними і баварці, і авари.
Старійшини не поспішили зголошуватися, їм було про що думати.
XXIII
Іраклій тепер тільки, як сів на місце імператора в Августіоні та приглянувся до сенаторів, вислухав стратегів, збагнув: він узяв на свою совість давно й безнадійно опорочене, ба навіть приречене на загибель діло. В Августіоні з низу до верху — низькопоклонники, для яких, крім ситої їжі та ще відчуття вищості над усіма, хто поза Августіоном, нічого не треба, серед стратегів — жодного тямковитого привідці легіонів, такого, що справді міг би бути стратегом, у фіску, мов у погорільця на подвір’ї. Лише царські скарби, за всіх, навіть найскрутніших часів, недоторкані, й могли бодай якось живити надію. А вісті з обводів одні других тривожніші. Персів прогнали лише від Халкідона і тим уже від Босфору. Всі інші, відхоплені за Фоки провінції в Малій Азії, досі лишаються за ними. Слов’яни купно з аварами і незалежно від аварів затопили собою Іллірик, Мізію, Дакію, одні приходять і сідають на давно обсаджених ту земним населенням землях, інші беруть усе, що можна взяти там, і повертаються додому. Багатющий донедавна край по суті спустошений, в усякім разі, зиску з нього аніякого. Ото тільки й Візантії там, що прибережні фортеці, великі городи. Вони ще тримаються, дякуючи стінам і гарнізонам. І все ж його, Іраклія, ніхто не примушував брати на себе повинність імператора в такий час і в таких обставинах. Сам викликався, тож мусить щось робити, аби порятувати імперію.
Дошукуючись її, воістину рятівної путі, згадав імператора Юстиніана, найбільш славного серед усік славних, й заходився строчити в усі кінці едикти[119], новели-заклики[120]. Одні — префектам, ректорам, президам чи екзархам, інші — стратегам, ще інші —громадянам імперії. Тим велів слати до стольного города Візантії збіжжя, тим — нові контингенти військ, зібрані серед підданих соліди, всім іншим — об’єднуватися в діми і створювати в городах загони самооборони, стояти на захисті свого города на смерть. Особливо вимагав цього в тих едиктах, які адресувалися епархам, що сиділи у фракійських та іллірійських фортецях, таких схожих нині на острови в розбурханому морі. Так і писав їм: «Доки ви там, доти там і Візантія».
Не давав супокою й стратегам. Велів дошукуватись мужів, спроможних тримати меча в руках, зводити їх у когорти, а когорти — в легіони, множити та й множити їх, аби було кому викинути персів із Малої Азії чи бодай нанести їм відчутний удар. Для початку і таке годилося б. Тріумф — не завжди раптовий злет, його готують і малі, часом непомітні поступи вперед.