Це теж було щось нечуване й незнане, принаймні у Візантії. Та чи міг перечити Іраклій сольським, коли кажуть правду: за тих, що склалися, обставин, шах не захоче вести розмову із звичайними слами. Їхати треба йому.
Якоїсь миті подумалось навіть: це, може, й добре, що поїде він, імператор. Ніхто не попрікне, що перекладав вагу повинностей у цей тривожний час на чиїсь рамена. Усе, скажуть, брав на себе, і тим, гляди, бодай якось виправдають.
Помолився, як перед всяким доконечно потрібним і смертельно небезпечним ділом, богові, сів у лодію й поплив на супротивний берег Босфору.
Шаха, як виявилося, не було серед тих персів, що ввійшли в Халкідон. Розмову довелося вести з привідцею персидських військ, відомим на всю Персію і далеко поза Персією полководцем Шахином.
— Достойний шани стратегу, — почав Іраклій тоном, який аж ніяк не личив йому, імператорові такого колоса на Середземномор’ї, як Візантія. — Я і весь синкліт візантійської держави просимо тебе бути посередником між нами і його величністю шахом Хосровом Другим. Ублагай його, аби прийняв наших слів і був милостивий до нас — уклав із нами ряд на мир і злагоду.
Шахин вагався, либонь, знав: не ті у Хосрова Другого наміри і не так далеко він зайшов, щоб вести перетрактації про мир і злагоду. А проте, помисливши, сказав:
— Підготуйте письмове звернення до шаха. Я передам.
— Воно готове.
Синкліт купно з імператором звертався до шаха найулесливішим тоном, не забувся нагадати при тому, що веде перетрактації з просвіщенним монархом: «Благаємо Вашу величність, — говорилося в посланні, — прийняти слів наших як належить і небавом повернути їх з миром, угодним богові і приємним Вашій, величності».
Ждати на відповідь Хосрова Другого довелося довго, так довго, що й терпцю не вистачало вже. А діждалися не ліпшої з усіх, що можна було сподіватися, відповіді: шах зібрав докупи розкидані в Малій Азії кінні загони й кинув їх на завоювання Єгипту. Комітатів, що боронили його, було видимо мало, і екзарх Микита не став випробовувати долю, втік купно з патріархом з обложеної Александрії, що по суті й визначило долю Єгипту.
У той самий день і час, як до Константинополя дійшла ця чи не найсумніша звістка (жарти хіба, услід за Сірією і Кілікією імперія втрачає і Єгипет, головну свою житницю), на дальніх підступах до Константинополя, біля Довгої стіни[121], що захищала стольний город імперії з полуночі, об’явилися авари.
«Це все, — змушений був зізнатися сам собі Іраклій. — Досить персам зосередити після всього головну свою силу на супротивнім березі Босфору — і ми не вистоїмо». Боже праведний! До чого дожилися. Такий колос стояв на берегах Середземномор’я, така могутня, єдина на весь широкий світ імперія процвітала під полуденним сонцем — і все може піти прахом. Що ж робити? Чи затим брав на себе повинність рятівника уславленої держави від неминучої загибелі, щоб тепер безславно загинути разом із нею? Чи гадав, підставляючи голову під імператорський вінець, що не мине кількох лічених у постійних тривогах літ — і йому доведеться класти її на плаху, замість сподіваної слави, зганьбити себе іменем такої ж нездари, як і Фока?
«Не в добрий час викликався я бути імператором, — зізнався сам собі Іраклій і чи не вперше пошкодував, що викликався. — Таки не в добрий час! Бог карає мене за зухвальство».
«А було б ліпше, коли б імператором Візантії був нині Фока?» — питався тут-таки й міряв, як і перед цим, просторі палати — з кутка в куток, з кутка в куток.
Ще завзятіше, ніж сам імператор, металася з кутка в куток його державна думка. А рятунку не було та й не було.
— Маємо рятувати імператорські скарби, — зважився нарешті і висловив бодай цю, коли не відвідувала інша, думку на синкліті.
— Яким чином?
— Повантажимо на драмони й перевеземо в Карфаген. Там їм безпечніше буде.
Радні його переглянулися між собою і промовисто надовго змовкли.
— Бачу, сумніваєтесь, не вважаєте за потрібне робити це. А що буде, коли авари вломляться до Константинополя через Довгу стіну, а перси підуть через Босфор? Гадаєте, авари випадково об’явилися тут, між ними і персами немає домовленості?
— Дуже можливо, що є така домовленість. Та не про те зараз річ.
— А про що? Про що інше може мовитись зараз?
— Одсилаючи до Карфагена скарби, імператор хоче сказати, що й стольний город Візантії може бути перенесений туди?
— Поки що мова йде про перевезення скарбів. Як буде зі стольним городом, покаже час. Збагніть, будуть у нас імператорські скарби, буде й можливість обстоювати імперію, не буде їх — усе загине: імперія, ми, загинуть і скарби.