Коли натовп, помонявшись та нагомонівшись, залишив прилегле до собору подвір’я, патріарх Сергій зміряв епарха розумними старечими очима і, осінивши себе хресним знаменням, сказав:
— Слава тобі господи! Мужі державні у нас ще не перевелися. Дякую патрикію за мудру раду і вчасне втручання. Цим справді слід зайнятися, і то негайно.
— Так, святий отче, негайно і щонайсерйозніше. Дбання те ліпше за проповідь скаже всім: синкліт не має наміру залишати город. Одначе цим займуться з нашої намови інші. Нам варто подумати про речі ще важливіші.
— Тут чи в Августіоні?
— Гадаю, там. Думати-бо не тільки нам, ще багато кому доведеться.
Едикт, що зобов’язував усіх константинопольських, фессалонікських, афінських, родопських, крітських, карфагенських і багатьох інших навікуляріїв імперії забути на час облоги Константинополя про все й подбати про доставку хліба обложеним, склали доволі швидко і таких, що взяли на себе повинність довести те, що йшлося в едикті, до відома навікуляріїв, теж відшукали, а про нинішні ціни на хліб засперечалися. Одні казали: імперія в небезпеці, витрати на її оборону зросли в кілька разів. Де брати соліди і з кого брати, коли вся Мала Азія, Єгипет відпали від Візантії? Та патрикій Вон, а вслід за ним і патріарх Сергій лишалися непохитними: тільки не зараз; візьмуть, що треба взяти, пізніше і не тільки з тих, що хочуть хлібам одначе не зараз.
— Зараз про інше маємо подбати, сенатори: щоб вистояти у поєдинку з обринами і тими, що прийшли з ними. Перси для нас не страшні. Маємо надійний флот, він не дозволить їм перейти через Босфор. Боронитися маємо від аварів. Сила то страшна і дика, а ще більше жадібна на наше добро. Коли не вистоїмо супроти неї на стінах, вважайте, що й не вистоїмо вже. Вона затопить собою город і всіх, хто в городі. А затопить — пощади не буде. Не помишляйте, що лякаю вас, що хочу збудити тим буєсть ратну. Кажу те, що є, і кажу заради одного: аби кожен із вас розкинув розумом і подбав про порятунок. Моя гадка така: те, що робимо всі, аби город лишався недоступним, діло добре, конче потрібне, одначе не все. Маємо подумати й про сольство до аварів. Чи давно угомонили їх солідами? Чи один раз угомоняли?
— А так! Зберім усе, що маємо, й віддаймо тим ненаситним пругам[125], аби лиш пішли з землі нашої.
— Посилай сольство, епарху! Позбудемося аварів та їхньої погрози городу, соліди наживемо, а втратимо Константинополь — утратимо все.
— То правда. Нам би тільки аварів позбутися, з персами упораємося потім. Імператор піде на них з Лазики і примусить полишити Халкідон, а там і всю Малу Азію.
З цією радою усі погодились і стали уповати на сольство, як на єдино можливий рятунок. Інакше повелися радні, коли мова зайшла про те, хто ж піде до аварів. Одні відпиралися тим, що не мають достатнього сану, інші — що не володіють даром красномовства, ще інші — тим, що були вже в аварів за слів і не хочуть більше бути.
Тоді підвівся і заговорив патріарх Сергій.
— В цю грізну для імперії годину негоже, сенатори, думати про страх. Благослови, боже, на благеє й пожиточне для всіх нас діло. Беру тяжкий цей хрест на себе.
XXVI
Вимахуючи білим полотнищем, перший із сольських не встиг і з воріт ще вийти, як упав, поцілений у саме горло стрілою. Другого обминуло те лихо, бо розминулася з ним стріла, а та, що летіла услід за нею, не могла вже поцілити — сольський принишк за каменем. Тоді одважився переступити смертну межу один із патріаршого оточення. Він був у вбранні служителем божого храму і не простого сану. Відвага його, а чи ряса та митра угомонили аварів. Не стали реготати, як реготали досі з переляканого сольського. Загледіли біле полотнище, в одній руці та хреста в другій і примовкли, ждуть.