Так і сказав епархові і всім, хто був із ним:
— Через три доби авари братимуть город приступом. Зробіть усе, щоб оборонці його вистояли, інакше загинемо. Від малого до великого — всі загинемо.
Він не марнував часу. На Довгій стіні стояли в нього надійні когорти з легіонерів, поодаль від них — теж легіонери, ті, що мають прийти на поміч, коли станеться вторгнення чи поляжуть оборонці стіни. Усе побережжя Босфору оперізували лави дімотів, за ними — знову лави і знову з дімотів та схоларіїв[126]. Немалу надію покладав і на гвардію, котра лишалася до певного часу в резерві, ще більшу — на флот. Він у нього достатньо могутній, щоб допустити вторгнення недругів з моря. А коли так, дімоти та схоларії, яких тримає на побережжі, теж, вважай, його резерв. Бо що вдіють слов’янські лодії супроти драмонів, на яких є грецький вогонь, і що — супроти трирем[127] та квадрирем[128], де сотні воїв із стрілами та сулицями і є надійне прикриття — борти?
Мав намір поставити завтра всі, які є в пристанищі, кораблі вздовж Босфорського побережжя — так, щоб город був прикритий ними звідусіль — і з боку моря, і з анатолійського узбережжя, та вночі його несподівано розбудили й сказали:
— Вийди, достойний, прибув перекинчик з аварського табору.
Спросоння не второпав, що за один, звідки взявся, тож ждав, коли введуть і поставлять перед очі.
Перше, що запитав: хто він?
— Грек я, патрикію.
— Як опинився серед аварів?
— Був серед тих, кого силою погнали майструвати на вежах тарани, і чув від слов’ян: тоді, як каган ломитиметься з своїми турмами через стіни, слов’яни мають ввійти на лодіях у Золотий Ріг і зчинити в городі переполох, який допоможе каганові здолати опір на стінах.
— Скільки ж у нього лодій?
— Того не відаю. Одне знаю: каган дасть їм із Влахернського окопу знак. По тому знаку він почне ломитися в город через стіни, слов’яни ж мають пройти тим часом до анатолійського побережжя, підійти під захистом персів до Золотого Рога і зчинити там ворохобню, яка й допоможе, як мислять вони, зломити опір оборонців Довгої стіни.
— І що то за знак?
— Вижа вогнем.
— А це не є зумисний виверт?
— Ні. Я випадково підслухав, коли слов’янам переказували каганове повеління.
— Гляди, молодче. Коли це правда, будеш достойно винагороджений, коли лжа, матимеш кару, і найлютішу.
XXVII
Дандал знав: ромеї бачать його приготування і в свою чергу готуються до січі. Що ж протиставлять вони його таранам, балістам, скорпіонам? Такі ж балісти та скорпіони чи вергатимуть на його метальні апарати і грецький вогонь? Досі вони використовували його на морі, та хіба їм заборонить хтось використати й на стінах фортець? Либонь, знають же, як це робити. А то гибле діло. Вогонь і метальним апаратам нашкодить, і воїнів налякає так, що під страхом смерті не примусиш іти на приступ.
Вдень ходив поміж тих, що стояли біля метальних апаратів, думав, і ніч настала — теж думав, та перевертався з боку на бік, та дошукувався, що ще можна вигадати, крім раптової появи слов’янських лодій у Босфорі, пересувних веж, на яких вої поставили тарани, крім баліст, скорпіонів, що метатимуть через стіни каміння, драбин, по яких піші збиратимуться тим часом на стіни. Скорпіонів, як і баліст, у нього небагато, таранів теж. А проте, коли зібрати все докупи, не так і мало. Може, справді зібрати всі метальні та руйнівні апарати докупи та навалитися тією руйнівною силою на ромеїв в одному місці? А що ж робитимуть інші? Намір був такий: доки тарани розхитуватимуть стіни, а скорпіони та балісти метатимуть каміння, смертоносні стріли з вогненними хвостами на кінці, піші вої ставитимуть тим часом драбини й здиратимуться на стіни. Он скільки їх, десь та вчепляться, десь та пересягнуть через ту перепону. А пересягнуть чи зроблять в однім-другім місці пролом, ніхто й ніщо вже не стримає їх. Ні, як намислив спершу, так хай і буде, не переінакшуватиме вже.
Певність збадьорює дух і гонить пріч сон, до всього й літня задуха аж надто вже відчутна. Підвівся, націлився вийти на простір й спинився нараз: по цей бік запони, на тлі синіючого неба побачив сумну, по-старечому згорблену постать вітця свого.
«О Небо!» — вжахнувся, та не встиг покликати когось, як постать схитнулася й пішла, не відхиляючи запони, з намету.
Сидів, заклятий, і не відав, як йому бути, лишатися в наметі чи таки вийти. Знав, поява тіні померлих — не перед добром, а тіні вітця — тим паче. Про щось застерігає його, попереджує. Про що б то?