Таки зважився і вийшов з намету, розглянувся. Ніде анікого. Лише сторожа нагадала про себе, сколихнувши темінь.
— Гей, хто там, підійди сюди.
Воїн підійшов. Зупинився перед каганом, ширить, насторожений, очі.
— З мого намету виходив хтось щойно?
— Н-не видів.
— Всього лиш не видів чи таки ніхто не виходив?
— Та таки ж ніхто не виходив. Коли б виходив, я бачив би.
Не повернувся до намету (соромно зізнатися, та мусить: бере острах), пішов до розлогої груші, під якою і вдень полюбляв сидіти, ховаючись від нестерпної тут, на березі Босфору, спеки. Під нею й зараз почувалося привільніше. Свіжо повівав вітерець, приємно, ба заспокоююче навіть шелестіло листя над головою. Хоч спокій, здавалось, і не обіцяв уже повернутися до нього. Як не старався забутися, думка знов і знову поверталася до того ж: що означає це видіння? Вітець пройшов крізь запону, не відхиляючи її, і тим показав, як має діяти син, чи, супротивно тому, не радить брати Константинополь, знаменує: стіни його були й залишаться недоступними. Як же не брати, коли підійшов до стольного города Візантії он якою силою, розтрубив про неминучий погром ромеїв не лише серед своїх, а й серед чужих родів? Ні, вороття немає й не буде. Тепер уже братиме Константинополь. Нагода ж бо яка, іншої такої може вже й не трапитись.
Найбільше боявся все-таки грецького вогню. Тому, відходячи до сну, повелів тим, що були найближче:
— Перекажіть терханам, завтра не розпочинатимемо ще виправи. Даю їм час на те, щоб оббили всі вежі і тарани, що стоять на них, свіжими шкурами.
— Тобто тільки-но знятими?
Обернувся й хижо подивився на того, що перепитував.
— Ніби мало їх знімають щодня, поїдаючи биків, коней.
Перші, як і належить, почали пробувати міцність ромейської оборони вздовж Довгої стіни балісти та скорпіони. Прикриті від легіонерів вої доволі швидко і вправно натягували воротами линви, і коли вони доходили до краю, з баліст вилітали великі, з вогненними хвостами стріли, із скорпіонів — каміння. Стріли перелітали через стіни й разили тих, що метушилися за стінами, чи принаймні наганяли страху, запалюючи те, що піддавалось вогню. Каміння з свистом летіло під верхні зрізи стіни, разило тих, що стояли на заборолі, чи розхитувало неміцні між бійницями опори. Не відсиджувалися в засідках і лучники. Прикриваючись щитами, ближче та ближче підходили до стіни. Стріли їхні доволі густо летіли в бійниці чи принаймні в тому напрямі, де бійниці, разили або ж примушували ховатися ромеїв, що в свою чергу засипали їх стрілами із бійниць. Тим поєдинком не барилися скористатися вої, що мали підкотити до стіни тарани.
Ромеї теж не відсиджувалися мовчки. Окрім стріл, що їх пускали лучники, летіли з їхнього табору й стріли з баліст, летіло каміння, пущене з скорпіонів. Коли ж авари підкотили до стіни дерев’яні вежі з лобастими таранами, в них полетіли й палаючі смолоскипи.
— Оце і все? — питався сам себе чи тих, що метали з ромейського боку смолоскипи, Дандал і, потішений такою приємною несподіванкою, поспішив повеліти своїм:
— Дайте знак князю Вірагасту: пора. Всім іншим — навалом уперед! Затміть їх своєю чисельністю, примусьте стенутися хоробрістю, тим відчайдушшям, на яке здатні тільки авари — і Константинополь наш. Обіцяю всім і кожному: хто що здобуде в тому багатому городі, те й його!
Турми відповіли голосним злетом радості, а ще — здравицею своєму каганові і пішли на приступ. З-за лучників вихопилися ті, що несли драбини, що мали збиратися, оголивши мечі, на стіну. Стояли вже на своїх місцях і тарани. Вої, що порались на вежах, розганяли їхні баранячі голови й били ними в стіну. Їх теж не милували, разили камінням, стрілами з баліст. Хтось скрикував, вражений, падав із вежі, падали й ті, що несли драбини чи тиснулись до драбин. Та на те не зважали. Січа є січа, на місце полеглих чи вражених одразу ж ставали інші й робили своє, визначене повинністю діло. Важливо, що є певність: як би там не було, впадуть одиниці, хай сотні, лишиться ж тьма, а тьму ніщо вже не спинить. Побачать, якої заспівають ромеї, коли вона добереться до стіни та вихопиться на стіну, коли слов’янський флот ввійде в затоку Ханич і вдарить їм у спину.
Був ранок сьомого дня місяця зарева[129]. Над морем Евксінським доволі високо вже знялося й звеселило околії рум’яно-свіже сонце. Такої пори годилося б облишити на мить-другу в супокої всякі повинності й милуватися химерно-загадковими схилами гір, що збігають до моря аж там десь, на супротивнім березі Босфору, як і морем, що стелиться від краю, таке зніжено-голубе і таке лагідне, мов мала дитина. Та не до милувань нині морякам, надто тим, що на слов’янських лодіях. Із Влахернського окопу подали вижу, велено сідати на весла й гребтися що є духу до того ж таки знадного берега по другий бік Босфору, а берегом, під прикриттям персидських баліст — до Золотого Рога.