— Ловами, отче, та перегонами на ловах.
— Пора вже й про інше думати, Володимире. Ти був пізнього передліття на Задніпров’ї. Як далеко проникав у степи?
— Не далі Трубежу, отче. За Трубіж лише потикалися, та одразу вертали назад.
— Що бачили там?
— Анічого. Далі степ і степ.
— Навіть бродники[130] не траплялися вам?
— Бродники коли б і були, то сховалися б. Чи вони затим ішли на відлюддя, щоб являти себе княжим дружинникам?
Велемир пильно приглядався до сина і вже потім зважився сказати те, заради чого кликав.
— Може статися, що я піду незабаром у похід. Ти залишишся замість мене на київськім столі. Не легковаж тут. Про лови забудь, стеж за степом.
— Є підозра, що з’явиться там хтось?
— Коли мене не буде, можуть з’явитися, і передусім хозари. Аби не нагрянули на нас зненацька, пошли кілька кінних ватаг за Трубіж — до Удаю, Сули, а то й далі. Хай довідаються, чи бували вже там хозари, що чувати про них.
— У кого ж довідаються, отче?
— Хоча б і в гостей, що правляться з-за Дону. Та й осідлий люд повинен бути там. Не вірю, аби таке роздолля лишалося до цього часу незалюдненим. Повинність за супокій з боку степу покладаємо на князя уличів. Слухайся його, коли дійде до вторгнення, одначе й сам міркуй, що маєш робити, аби в усяку годину дня і ночі був готовий до січі.
Повчаючи сина, князь Велемир і в гадці не мав, що не мине й двох днів, як змушений буде полишити Київ. Спонукали його, спонукав і він мужів своїх лаштувати коней і рушати туди, де ждала на князя-привідцю з’єднана сила чотирьох племен.
Знав від Світозара, коли мають прибути під стольний Черн очолені Данком тисячі, коли — ті, що їх приведуть воєводи уличів, привідця втікичів Славомир. Тож мав час оглянути й приглянутись до тих кінних, що стають під його руку — і дулібів, і древлян, і росичів, чи, як іменують їх тут (а з ними й полян), русичів.
Дружина тішила добірністю (і своя, і древлянська). Мужі як на підбір, коні в них — також. Та й бронь надійна. А ті кінні, що їх прислало ополчення, не можуть похвалитися ні кіньми, ні бронню. Всякі є, надто серед дулібів. Зате жаданням швидше піти в свою землю й помститися супостатам за наругу над кревними ніхто не зрівняється з ними.
— Були в своїй землі, — поцікавився в Мезаміра, — відаєте, як поводять себе обри?
— Як і раніш: збиткуються над людом, деруть із нього лико.
— Відають уже, що там, за горами, супроти їхніх родичів повстали усі слов’яни?
— Либонь, відають. Щоправда, не почувають себе збентеженими, видно, певні, родичі упораються з слов’янами.
— Ну, а про те, що ми збираємо супроти них свою силу, догадуються?
— Коли б догадувалися, давно виказали б себе, хоча б і приготуванням, зосередженням сили. А цього не спостерігалося.
— Хай помагають нам боги, коли так. Ще одним цікавлюсь: скільки обринів у Волині, а скільки по дулібських вервях?
— Того не знаю, княже. В усякім разі, в кожнім крупнім городищі є вони. Пильнують, аби поселяни сіяли ниву, збирають по врожаї належне їм, яко господарям, утверджують свій, аварський лад у дулібських общинах.
— Віднині довго не утверджуватимуть.
Князь не міг не завважити: його поява в таборі збадьорила всіх: і дружинників, і воїв, що їх прислали общини, а те, що зібрав під свою руку немалу силу — десь біля двадцяти тисяч — і поготів. Що ж скаже їм, оголюючи, меча і тим спонукаючи до січі? Що вони не одні такі, там, по другий бік Карпат, не витримали аварської наруги й пішли на аварів слов’яни Загір’я? Що від обводів улицької землі підуть на цих, що в Дулібії, зайд очолені стольником Світозаром тиверці, уличі, втікичі? Що всі піші вої вийдуть на Дунай і запруть його собою, аби каган аварський не вдарив їм і всім їхнім ближикам у спину? Так, це теж скаже, ба навіть обов’язково, та скаже й найголовніше.
Коли протрубили його, визвольний похід так і вчинив виїхав перед численні лави, заніс над собою меча й мовив дужо, аби всі чули:
— Братіє! Бачите, скільки нас? І це не всі. Від обводів Улицької землі підуть інші тисячі, і теж кінні, теж на Волин. Спитаєте, чому так, кінні і тільки кінні? Бо маємо впасти на обрів нагло і такою дужою силою, аби ні один із них не випорснув із наших перевісищ. Чуєте, що кажу? Ані один! Так нещадно маємо розправитися, аби про них не лише діти та онуки, а й далекі нащадки наші казали: «Загинули, яко обри».
Звертався до дулібів, старався підібрати потрібне слово й переконати дулібських воїв: вони беруть на себе благословенну богами повинність — звільняють землю свою і люд свій від обрина-ката, тож мають бути достойні сподіванок, які покладають на них кревні їхні. Звертався до всіх інших, а надто до своїх — полян, росичів, яких з якогось часу стали іменувати одним іменем — русь, русичі, — казав: