— Я ним і є. Коли не звелиш пропустити, мечем прокладу собі путь до воїв своїх і до дітей.
Данко стояв уже поруч і руку тримав на руків’ї меча.
— Коли так, — стримав його Світозар і до Хафіза: — роби як знаєш. Пропустіть терхана.
— Ти дозволяєш йому випорснути й стати на чолі обложених? — не вірив Данко.
— А що вдію? Бачиш, затявся, не хоче зрозуміти, на що зважується. Най іде й бере на себе всю провину за кров і сльози, що проллються в цій видимо безглуздій січі.
Брати того ж дня обступили Дикушу, а на приступ не йшли. Чи то мізкували, з якого боку вигідніш брати її, чи ждали слушнішої, ніж дає день, нагоди. А може, й інше стримувало: хай побачить Хафіз, скільки кінних біля стін, та помислить з мужами, жоною, чи гаразд чинить обороняючись. Хафіз же намертво запер, повернувшись до острогу, ворота, виставив на вежах, по заборолі посилену сторожу і тим недвозначно сказав: таки готується до січі.
Що лишалося робити? Мусили думати про неї й тиверці. Звечора ніби й не помічали за ними якогось пожвавлення, видимих приготувань, а вдосвіта вони одразу й доволі тривожно нагадали про себе: об’явилися в однім із найглухіших закутів острогу, і немалим числом.
Сторожові не забарилися затрубити в роги, забити в тимпани[131]. Посіяна ними тривога зняла на ноги воїв, а вже вої примножили й саму тривогу. Одні кричали, ніби на пупа: «Мерщій, анти в острозі!», інші пояснювали, де саме бачили їх, ще інші запевняли: «Це тиверці, їх небагато. Коли обступимо звідусіль, витнемо до ноги й зупинимо доступ». Переполоханий крик, як і зичні веління, швидко змінилися брязкотом криці, глухим ударом мечів об щити, та ненадовго: гам січі й над ними взяв гору. Хтось не знав, чим заглушити аж надто видимий всім страх, і погрожував антам криком (хоча анти — це всі бачили — ішли й стиналися мовчки), хтось встиг уже сплохувати в двобої й волав, смертельно чи й несмертельно вражений, про поміч, а комусь усе ще не вірилося, ніби якусь жменьку знахабнілих не можна виперти з острогу такою силою, як у аварів, і він не переставав спонукати своїх — ближніх і дальніх — до січі. Авари й не плохували, напирали звідусіль і таки завзято, та швидко переконалися, ті, що казали: антів обмаль, казали неправду. Антів не так уже й мало просочилося в острог, схоже, що вони взагалі прибувають та й прибувають.
— Де наша сторожа? — питалися ті, що вийшли на якийсь час із січі. — Чому не перекриє доступ антів до острогу?
— Піди та перекрий, — попрікають йому збоку. — Не бачиш хіба, анти зробили підкоп чи вийшли до острогу відомим їм підземним ходом. Пруть і пруть тепер з-під землі, мов потужна ріка.
— То й що, коли з-під землі? Чи хід той так уже й неможливо перекрити?
Хафіз і сам розумів: порятунок один — припинити доступ антів до острогу. Тому й зібрав довкола себе найбільшу аварську силу, докладає розуму і хисту, аби, хай і ціною життя багатьох, все ж пробитися до забудови, в яку слов’яни зробили собі підземний хід і з якої пруть та й пруть тепер безперестану. Та даремні були його зусилля: там, поблизу забудови, давно стояв княжич Данко і теж докладав розуму і хисту, аби авари не доступилися до колись утаємниченого тиверцями, тепер явного вже підземного ходу. А ніч розтанула тим часом і спливла разом із вранішнім туманом. Тепер видно було, де в аварів надійніший, а де слабший заступ, кого з них стримувати, коли йтимуть на приступ, кого брати приступом.
— Ви поспішіть на поміч он тамтим уличам, — повелівав Данко одним й одразу ж обертався до других, — а ви — своїм тиверцям. Ти ж, сотнику, — кликав до себе привідцю іншого гурту, — візьми на себе Хафіза. Бачиш, як пробивається до нас? Заступи йому і його воям путь, бодай на той час, доки ті, що пішли в поміч уличам та нашим тиверцям, зламають аварський заступ і підуть гуляти по острогу.
Сотня — немала сила, і сотник, що Данко послав на Хафіза, не з плохих. Став на чолі своїх та й уподібнився скелі, яку ані накрити, ані зіпхнути. Вої в Хафіза — не з слабкодухих та й Хафіз усім багатурам — багатур, а нічого не вдіють із ним, як і з його сотнею. Напирали з чола — дарма, попробували обійти з одного, другого боку — і знов дарма, не оступаються анти, кладуть під ноги найвідчайдушніших, самі лягають, вражені чи й потяті, а все ж не оступаються, коли й схитнуться десь, то так і гляди — навмисне, аби заманити в пастку необачних.
Хафізові, з усього видно, не віриться, щоб він і не впорався з якоюсь сотнею. Немов оскаженілий дик, збирає докупи всю свою силу, всю, що є в серці, лють і кидається саме на сотника. Так відчайдушно-рвійно, що той не встигає прикритися мечем, підставляє під удар несамовитого обрина щита. Та удар за цим разом, видно, був незвичайної сили: щит луснув і дав можливість криці дістати руки. Уражений сотник закляк на мить, і та мить вирішила його долю.