Виштак недбало якось махнув рукою.
— Цим можеш не печалитися. Ми й без Келагаста пошлемо вивідників і до перевалів, і в той бік, де тиверська рать. Скажи, де тебе шукати, коли потрібен будеш? Чи не на Волин тримаєш путь?
— Ба ні, на Тивер, до князя Радима подамся. Там моєю радою не гребуватимуть, як тут. Та й звідомлю його про все, що сталося.
— Оце діло. Їдь, Світозаре, і скажи князю тиверському, най починає втягувати обрів у січу. Будуть вони націлені на нього, не так пильно доглядатимуться, хто і що в них позаду. А не доглядатимуться, нам простіше буде взяти їх у шори. Тоді вже, як погромимо Дандала, поговоримо і з Келагастом.
VI
Апсих яко привідця надто твердо і зверхньо почував себе в каганаті, аби когось чи чогось остерігатися. Та сьогодні й під ним похитнулася твердь. Хай уже ханичі вбачають у ньому винуватця Баширової смерті й он як неприховано являють свою неприязнь до нього, ба навіть більше — дику лють. А чому вої напустили на себе такого суму? Вид поверженого приголомшив їх, чи те, що повержено не лише найхоробрішого серед хоробрих, а й усю його тьму? Пробі, не вперше ж перебувають там, де ллється кров і падають потяті. Мали б тямити, січа — не забава, а боролище — не велелюдний бенкет, де повержений може проснутися і знову бути між живих. А не тямлять, бач, он як неприховано являють біль утрати. Що ж буде, коли на місце болі прийде й обсяде серце кожного гнів? Чи не спитають, як це сталося, що Баширова тьма гинула, оточена дулібами, а ніхто з аварів не прийшов їй на поміч?
Треба щось робити, аби не зродилася така підозра і не стала приводом до ворохобні.
І Апсих зважився.
— Авари! — вийшов наперед і став поруч із закривавленим тілом терхана Башира. — Несподівано сумно і гірко почався наш похід у землю антів. Ми втратили найдостойнішого серед багатурів, втратили усю його тьму. Вони такі великі, ці втрати, що нам, які звикли устеляти боролища не своїм — чужим трупом, і повірити важко. І все ж не впадаймо, багатури мої, в тугу. Ті, на кого зняли ми караючу руку, не хто-небудь — анти. Колись казав і зараз кажу: похід супроти них не буде легкою прогулянкою. Коли вже ми зважилися піти у їхню землю, мусимо бути твердіші самої криці й шукати баяння-остуду на свої рани не в осмуті — у мсті-відплаті за Башира, за Ікунімона, за славного кагана нашого Баяна.
— Ано! Веди на них, хакан-бегу. Нині, зараз, негайно! Кров жадає мсти-відплати!
— Такої, щоб не тільки землі і сущім на ній антам, небу стало жарко. Смерть за смерть і кров за кров!!
Ширили роти й кричали на повний голос, знімали над собою бронь, грозилися нею і знов кричали, вимагаючи: веди, і негайно, дай потішити серце відплатою.
Мусив підносити меча і жадати тиші.
— Відплата буде, багатури. Це обіцяю вам я, Апсих. Та почнемо не з неї. Віддаймо передусім належне потятому в січі синові роду Баянового Баширу. Аби бодай щось зробити для нього і тим бодай якось потамувати біль утрати, гадаю, так вчинимо: натремо тіло терхана благовонними травами і переправимо в супроводі братів його та кількох сотень воїв на береги Дунаю. Хай оплачуть там нашого улюбленця жони, діти та поховають поруч із вітцем Баяном. А ми, вої родів аварських, заприсягнемо, прощаючись із Баширом: дорого заплатять нам анти за цю смерть. Замість води кров потече їхніми ріками!
— І передсмертні зойки долами! Веди, привідцю. Заприсягаємо: буде так і тільки так!
А в таборі дулібського князя йшли останні приготування до тризни. Потятих дулібів — і дружинників із старшої та молодшої дружини, і воїв-ополченців із поселян — склали вже на лодії-помости, нагромадили під ними сухого хмизу, свіжого паліччя. Лишалося поставити для тих, що підуть до Вираю, як і на розстелені неподалік столи-полотнища — для живих — миски із свіжою печенею, корчаги[22] з медом, почути слово-прощання, виголошене князем чи кимось із старійшин, та й розпалювати вже під лодіями вогонь.
Його добувають тертям сухого дерева, а тим часом отроки-виночерпії розливають по братницях[23] та поставцях хмільне, розставляють з’їжу, і князь перший бере до рук виповнену медом посудину.
— Братіє моя возлюблена, — звернувся до тих, кого огорнули вже дими, — до життя покликана, та рано смертю-мораною упокорена. Чи давно відлітував той день, коли ми, наділені щедрою вдачею та відчуттям молодечої буєсті в тілі, пили-веселилися з вами на бенкетах і воздавали хвалу богам за тоті веселощі, за даровану нам благодать? Які ви славні та дужі були такої днини і як далеко витали помисли ваші від злюки морани. А вона підстерігала, бач. Погасли ваші очі, застигли, не осміхаються уста. В далеку путь зібралися ви, братіє, до ясного і затишного Вираю, а нам лишаєте подвоєну повинність. Та сум по собі. О так, ми сумуємо по вас. Сумуємо і не відаємо, чим можемо віддячити вам за те, що були першими в січі, що не убоялися супостата, обрами іменованого. А ще за те славимо вас, що не пошкодували себе, прикриваючи нас з добра і мужності зітканими серцями. Слава вам, мученики боролищ!