За усталеною в слов’ян традицією вся княжа дружина ділилася на ліпшу і молодшу. Молодша — це отроки або ж ті, що не набули ще добрих навиків у ратнім ділі. Ліпша дружина об’єднувала воїв бувалих і досвідчених, тих, що переконали всіх у особистій вправності на поєдинках та у січі, а ще — в умінні стати привідцею над десятком, сотнею з молодшої дружини. У князя Келагаста ліпша дружина виділялася серед загалу ще й тим, що користувалася правом недоторканності. Вона, як і вся дружина, підкорялася князю і тільки князю. Зате, на відміну від молодшої дружини, у відсутність князя могла бути сама собі князем. А оскільки дулібський князь не знайшов в особі жони своєї, княгині Данаї, сердечного друга і спільника, вдався спершу до надмірного питія, затим і до блуду, спільником у тих його веселих діяннях стала старша дружина. Це з нею бенкетував він на пирах, це вона викрадала для нього серед люду дівиць, берегла таємницю, як і супокій по княжих пирах та оргіях. Тому й мала від князя не лише особливе право, а й волості та угіддя у волостях. Усе те зробило її особливо содружною з князем Келагастом і вірною Келагастові.
Коли дійшло до походу, при князеві невідступно було п’ять сотень ліпшої дружини — та сила, в повинність якої покладалося бути на сторожі особи князя. Та утрималися вони при ньому лише до цієї січі. Коли зайшло на лихе, три з п’яти сотень особистої охорони Келагаст послав воєводам — кожному по сотні. Це вони перші прийняли на себе удар чільних аварських турм. Стиналися так стійко і вправно, що обрини змушені були пригасити в собі націленість на легку і найвірогіднішу з усіх вірогідних спроможність помститися за Башира і відійшли, уславши поле трупом. А поки збиралися та громадились для чергового вторгнення в лави супостата, наспіла дулібська сила, спершу кінна, затим і піша.
Ті три сотні так і не повернулися вже до Келагаста. Змушений був іти на поміч раті ополченській з двома, що лишилися при ньому.
Коли пригнав туди геть змордованого в скаженім леті коня, серед раті ополченської не спостеріг того найгіршого, чого міг сподіватися. А проте й тішитися не було чим. Поле від дальніх обводів утримуваної раттю землі і ген далі, до самого переліска, крилося трупом тих із ополченців, які зовсім недавно були найдалі від боролища, а стали з волі обставин його першими мучениками. Обрини, оповідають, посікли їх до ноги. Вважай, та сама доля спіткала б і ополченців, що спочивали, скорені сном, далі від обводів свого табору, коли б ті, перші, конаючи чи захищаючись в нерівнім поєдинку, не підняли на ноги своїх сусідів, а ті в свою чергу — своїх. Життя вони не всі собі вибороли — он скільки лежить їх між нинішнім табором і переліском, зате вибороли час і дали можливість всій іншій раті відійти на вигідні обводи й захистити себе де непрохідним для кінних яром, а де поставленими один до одного і скріпленими між собою повозами.
Усе те полегшило оборону, а відтак і становище пішої дулібської раті, хоча й не давало великої надії. Ліси, яри — перепона до пори до часу. Припече — обри знайдуть спосіб пробратися через них. А проберуться — біда буде.
Князь не став затримуватися серед тих, що сиділи за повозами. Дав перепочити коням й одразу ж подався по обводах, що їх обсіла дулібська рать.
«Що ж робити? — билася, як птаха в перевісищі[24], думка. — Відійти ближче до Дністра, звузити обводи табору і тим зробити їх надійнішими? А коли доведеться сидіти та й сидіти запертими звідусюди? Що їстимуть коні і що — така сила людей? Та й повозів оперезати весь табір все одно не стане. Єдина надія на ратників та дружинників. Вистоять вони — буде врятована й виправа».
Перепочилі коні слухалися найпершого доторку острогів і не єдинижди із рисі зривалися вскач. Тоді доводилося стримувати їх: правитись далеко, варто зберігати їхню силу.
«Одначе я всіма помислами цілюсь на сидіння, — підстерігає Келагаста інша думка. — А що дасть воно, те сидіння? Чого діждемося, сидячи за повозами? Помочі? А чом би й ні? Табір не всюди запертий. Пошлю нарочитих до князя Радима, а він — до уличів та русичів. Хтось та прийде, виручить із біди».
Де об’являвся князь Келагаст, там об’являлась і надія. Вої бадьорилися й охоче показували, де зараз обри, та розповідали, як стримували їх. Не приховували й побоювань: тутки вони не пройдуть, а що буде, коли підуть там і там? Адже через яр можуть перейти піші, а лісом проберуться й кінні.
Загроза вторгнення аварів у табір ворушила, видно, думку. Одним підказував зробити те, іншим — інше й бачив: сприймають поради, як рятунок.