— На перевали! — дружно відгукнулися на цю раду в сотнях. — Коли не всім, то якійсь частині ополчення треба йти на перевали! Ото й буде суттєва поміч усім: землі, людові, князю.
На тому стали, так і вчинили: послали надійні в ратнім ділі сотні на перевали, решті ополчення веліли бути поки що у підніжжі гір, — прийдуть, коли покличуть. А гінці з гірських веж знай своє робили: гнали та й гнали коней у глибинні верві[7] землі, і що далі віддалялися від Карпат, то надійніше виколисували в собі певність: не тривогу повинні сіяти між люду, мають будити його до січі і єдності. Чи те, що знають про обрів, не повеліває: дійте так і тільки так? Воєвода не казав: «Скачіть і оповістіть князів». Сказав: «Скачіть і підійміть люд на січу з супостатом». А коли так, чому б зараз уже не робити те, що робитимуть завтра чи післязавтра княжі гінці?
Кому не вихолодять серце такі вісті? Мов зле повітріє, ширилися вони землею й тривожили всіх, від малого до великого, від спроможного стати на ратний подвиг до неспроможного, геть ветхого в численні літа свої. Живуть-бо, підперті з полудня горами, з полуночі, заходу і сходу — своїм, слов’янським, людом, не літо і не десять — віки. Тож і не зазнавали вторгнень, лише чули від інших, що зазнають його там десь, що ті вторгнення супроводжуються ґвалтом, повальними грабунками та пожежами, а відтак і смертю. Тепер і їм погрожують цим. А за віщо? Боги світлі та боги ясні, за віщо? Чим завинили вони, дуліби, тиверці, білі хорвати, і саме перед обрами? Бігме, вже понад півста літ минуло, як ходили за Дунай, поривалися до чужого. Знали своє і лиш своє.
А втім, що тепер думати? Гінці правду сказали: коли у твою землю йдуть із мечем і вогнем, іншої ради немає, мусиш братися за меча і відповідати ударом на удар. Ось тільки що буде з кревними, котрих залишають по домівках, і що з живністю, що її нажили родом чи общиною? До лісу всього, не забереш, а лишатися на подвір’ї і берегти подвір’я он як небезпечно.
Як поставився до вістей про нашестя князь Келагаст і чи був такий спішний, як ті, що доправляли йому звіди від карпатських перевалів, воєводиним гінцям не поталанило довідатися — князя не було на той час у Волині. Приймала і слухала їх княгиня Даная.
Не зраділа, ясна річ, новинам, правдиво кажучи, не одразу й повірила їм.
— Воєвода так і сказав, — поцікавилася, вислухавши, — най не бариться князь, збирає рать усіх племен та йде в Прикарпаття?
— Ано, так і сказав. Кінні турми аварів, як запевняють слов’яни Загір’я, налічують шістдесят тисяч. А веде їх усім знаний Апсих, той самий, що лишив свого часу від склавинських весей[8] та городищ самі лиш згарища. Тепер він і поготів лютий та жорстокий буде: вісті про смерть Ікунімона вразили на смерть кагана їхнього, Баяна.
Даная не сумнівалася більше. Покликала воєводу, отроків, запитала, де князь, і тут-таки стала на місце князя.
— Ви, — повеліла одним, — сідлайте найліпших коней і скачіть чимдуж у землі древлян, русів, уличів, втікичів. Лиш до тиверців не треба, туди послано гінців. Самим князям згаданих земель станьте перед очі й повідайте, чим погрожують нам обри, де можуть об’явитися. Най не баряться зібрати всю, яка є, силу і вийти на полуденні обводи землі — у Прикарпаття.
— Древлянам також казати це?
— І древлянам також. Най не легковажать, за цим разом ліси не захистять їх.
Помовчала мить, певно, пригадувала, що хотіла сказати іншим людям із княжої дружини, і вже потім по-жіночому розчулено торкнулася руки одного з них:
— Ви пошліть гінців в усі верві землі нашої і повеліть кому слід, най збирають повальне ополчення, йдуть із ним до Дністра і стають заступом[9] по цей бік ріки — там, де в неї впадають Стрий та Стрипа. Князь, гадаю, не забариться бути там і тоді вже дасть кожному окреме повеління.
Гінцям із Прикарпаття веліла перепочити з путі і потім уже зайти до неї чи до князя. А коли й вони пішли, ходила по терему й ламала, хвилюючись, руки. Бо чула серцем: наближається лихоліття, таке, якого, може, й не знали досі. Зрештою надумалася й покликала воєводу.
— Най вибачає достойний муж, — сказала, коли воєвода ступив через поріг. — Не турбувала б, та мушу.
— Об чім річ, княгине. Такий тривожний час.
— При всіх не могла допитуватися, а віч-на-віч хочу запитати: може, воєвода знає все-таки, де зараз князь?
— Не знаю, княгине. Присяйбіг! Коли б знав, чи міг би легковажити?
— А хто ж знає? Не може ж такого бути, аби ніхто не знав.
Старк переступив з ноги на ногу й розправив, бентежачись, вуса.
— Я теж так гадаю, — довірливо глянув на Добритову доньку, — не може бути, аби ніхто не знав, де зараз князь, і тому запевняю княгиню: не варто печалитися цим. Той, хто відає, де він є, давно погнавсь уже кликати князя. Не з чужкраю ж бо є, повинен розуміти, яка тривога загостила в нашу землю і яка може загостити в будучим.