Чи не найщасливіша думка відвідала князя Келагаста, коли виїхав на одне з узлісь, де лежали, прикриваючись щитами, лучники.
— А чом би вам не нарубати колод та не зробити засіки для стрільців? — запитав сотенних і заходився мріяти вголос, як надійно сидітиметься їм, лучникам, за таким заборолом.
— Твоя правда, княже. Так і вчинимо.
— А з покладених гіллям до обрів дерев могли б вийти непогані завали.
Та його рада бодай якось піднесла ратний дух приголомшених втратами ополченців. Бачив, усі старанно взялися за діло. А коли так, труд їхній, як і його умисел, не підуть намарне. Ано, най не думають обри, що візьмуть дулібів голими руками. Вони ще поборяться. А тим часом, гляди, й поміч надійде.
Розбив свій намет тут-таки, на лівім березі, і перше, що зробив, подався на правий, де, знав, нелегко його ратникам.
В тих клопотах минув мало не весь день. Лише під вечір вгомонилися обри, обіцяючи тим: ніч буде спокійна. Такою, правду кажучи, й була, та не до кінця. Десь на світанні вбіг до намету той із мужів, що стояв на чатах, і зняв тривогу:
— Біда, княже! Обри пробилися через наш заступ-вужаку і вломилися в табір.
— В мечі! — повелів тим двом сотням, що були тут-таки, при князеві.
Він не знав тоді ще, та й від кого міг би знати, що обри підкралися поночі пішо і, роз’єднавши повози, проклали своїм сотням путь до табору дулібського ополчення не в одному — в кількох місцях, як не відав і про те, що вторгнулось занадто багато, щоб упоратися з ними двома сотнями. Покладався на ратників — вони коли й пропустили супостата до табору, то недалеко, а ще докладався на вправність своїх охоронних сотень. Най тих, обрів, і втричі буде більше, його дружинники випруть їх за межі табору в одну мить.
«Коли це станеться, — думав, припадаючи коневі до гриви, — сьогодні ж зроблю те, що мав намір зробити вчора, — перекину в поміч ополченню бодай п’ять сотень кінних дружинників, а на правім березі збільшу число піших. Пішим без кінних важко оборонятися тут».
На тій мислі, мов на крилах, і вломився зі своїми сотнями в лави аварів. Ті не схитнулися. Бачили-бо: одчайдухів, що зважилися піти на них, обмаль. Тож, навпаки, приострожили коней і силилися стримати навальний лет дулібів. Та сталося несподіване: дуліби так потужно налетіли на них і так блискавично розчистили для себе путь, що ті з аварів, котрі не потрапили під їхні мечі, очам своїм не повірили і лиш розвернули нажаханих коней та подивовано глянули Келагастовим сотням услід: на землі — жодного з тих сотень; лежали лиш авари і тільки авари.
Подив був такий великий, що коли б дуліби розвернули сотні й знову пішли на щойно таранені аварські лави, мабуть, не зважилися б стинатися з ними. Та Небо виявилося милостивим: дуліби не мали наміру повертатися. Вони гнали коней туди, де сталося аварське вторгнення. З цими, що проникли уже в табір, гадали, мабуть, поквитаються пізніше. Зараз важливо закрити у заступі пролом і тим самим порятувати табір, оборонну спроможність дулібської раті.
Князь знав, він недалеко вже, рятівний заступ із повозів, та й бачив: там іде ще січа, хай і якась, все ж січа. Однак що ближче зближався з тим місцем, де був заступ, то відчутніше меркла злеліяна тривогою сподіванка. Обри встигли розметати повози мало не на всій галяві між лісом та яром і ломилися тепер у табір турмою чи й двома.
«Це все, — майнула думка і змусила князя Келагаста натягти поводи. — Вої ополчення лишаються самі на себе, більше я нічим не зможу допомогти їм. Хіба…»
— Поза яром, в обхід марш! — велить сотням і перший жене свого Білокопитка в зворотну путь.
Коні відпочили за ніч, обганяли вітер. І думка княжа також перепочила, добре тямкує собі: там, по другий бік яру, найбільше дулібських воїв; коли пощастить кинути їм клич та закрити вузьку горловину між Дністром і яром, ополчення, хай і не все, буде врятоване. У горловині обрів надовго затримає, а тим часом переправить усіх зайвих воїв через Дністер, стане при березі новим заступом, і най тоді спробують взяти його там. Або перегрупує свою силу, звузить обводи і, окопавшись, стане недоступним для аварів, сидітиме та ждатиме помочі або вибере, відсиджуючись, найслабше місце в лавах супостата, скористається ліпшою, ніж ця, нагодою і випорсне з аварського зашморгу.
Кінь у нього неспокійний, либонь, із самих живчиків зітканий. Варто попустити повід та торкнути острогами, як він являє вже чорнобожу прудкість і наддає ходи. А покажеш пугу, так дужо і рвійно стелиться долом, ніби сам із себе норовить вискочити. Його ліпотно[25] вигнута, увінчана буйною гривою шия витягується в такім разі в струну, і тільки маяння тієї ж гриви та посвист вітру повз вуха засвідчують вершникові — кінь його дав собі волю, він у полоні своїх найсокровенніших бажань. В такім шаленім леті і князь Келагаст почуває в собі шалену силу. Летять пріч всякі біди та перестороги, і високо заноситься мисль. Брешуть авари! Надаремне силкуються посіяти страх і тим зламати дулібську силу. Не все утрачено. Можуть завдати лиш шкоди, щоб погромити і доконати — зась. Ще не народився той, котрий здолав би слов’ян на силі, у мислі чи спритності. Такого під сонцем не було ще і скоро не буде!