Дуліби уперто боронилися на правім березі Дністра, а все ж не вистояли в жорстокій січі з турмами Апсиха. Видимо переважаюча сила взяла гору над хоробрістю і самопожертвою. Замертво впали ратники, котрих князь встиг зібрати й виставити супроти Форисинових турм, поріділи до решти й тисячі Таля та Ситника, не пощадила морана й самих воєвод. Лише Виштаку пощастило зібрати докупи уцілілих, посадити піших ратників на коней і пробитися тією з’єднаною силою через аварські лави, а вже там, поза лавами, сховатися в хащах Прикарпаття. Їх було до болю мало, решток Келагастової дружини, раті ополченської. Про виправу супроти обрів — бодай якусь — годі було й думати. І це найбільше гнітило воєводу. Сидіти в хащах не випадає, треба йти кудись. А куди? До князя Радима, який тому, мабуть, і не починає дійової виправи супроти обрів, що жде помочі від інших князів землі Троянової, чи на Волин, де є син княгині Данаї Мезамір і є сподіванка зібрати під його руку дулібську рать та стати супроти обрів, боронити роди свої і землю свою?
Думав, вагався і таки скликав усіх, що були при ньому, чільних мужів.
— Що робитимемо, братіє?
Ті, на подив і радість воєводі, не вагалися, в один голос заявили: тра йти на Волин; там є княжич, онук славного Добрита, Є й люд дулібський, а він раніш не лишався байдужим до княжої речниці, зараз і поготів не лишиться, віддасть князеві і старого і малого, аби тільки оборонив його від обрів і безліття, що гряде купно з обрами.
— А як бути з тими, котрі впали на боролищах?
Питав хтось із ратників, і те його питання ударило всіх по найболючішому. А справді, як? Боролище он яке велике, на десятки поприщ[26] розкинулося по один і по другий бік Дністра і на тім боролищі —труп на трупові. Де — суспіль дуліби, де — суспіль обри, а де — і ті, і другі. Як полишиш їх на втіху звірам і крукам? Покон не велить робити того і боги покарають. А тих, що лишилися жити, обмаль, тоді як авари повсюдно. Вийди та об’яви себе в такім числі, як є, не забаряться приострожити коней і потяти всіх, хто лишився ще.
— Може ж, вони знімуться та підуть звідси?
— Якщо й-підуть, то не всі. Їхніх теж лежить немало. Когось залишать, аби зібрали та поховали за їхнім поконом.
— Є інша гадка, — подав голос один із сотенних. — По хащах лісових переховується люд поселянський. Треба піти комусь із нас до нього й сказати старійшинам, най підуть до обрів і вблагають їх дати їм, поселянам, дозвіл знести докупи потятих та віддати вогню. Не звірі ж ті обри, мають пристати на се, коли не хочуть, аби землею пішов мор та подавив і решту, що вціліла на боролищах.
— Розумно, — погодився воєвода. — На цьому й станемо: пождемо, доки обри дозволять старійшинам порати потятих, та й підемо на Волин збирати нову силу.
VII
Сподіванки Виштакових мужів були небезпідставними. Апсих не мав наміру затримуватися на боролищі і пригнічувати присутністю мертвих волю і розум живих. Повелів одній із турм віддати землі потятих, всіх інших посадив на коней і повів далі від боролища. Авари так і поклали собі: веде на тиверців. Аж ні, міряли путь по підгір’ю лише до раннього надвечір’я, в надвечір’я стали на перепочинок. Хакан-бег так і сказав привідцям турм:
— Січа жорстока була, а отже, й виснажлива. Даю ніч на веселіє і півдня на сон. Приготуйте для воїв ситну їжу і щедрі питва. По перепочинку знову підемо.
А до свого намету, властиво, на поляну біля намету, покликав найдостойніших.
— Маємо добре помислити, терхани мої, — сказав, коли сіли колом, — як діятимемо далі. Та передусім вдовольніть себе стравами, звеселіть серця напоями. Коли вої заслужили цього, то ви, терхани, і поготів. Я п’ю, — підвівся і став над усіма, — п’ю за привідцю тьми Форисина. Це його ратний умисел дозволив нам ущент погромити найсильнішу антську рать — дулібську. Лишається погромити тиверців — і всі інші анти перестануть бути силою, спроможною погрожувати нам.
Форисин сидів, не підводячи очей. Зрештою теж звівся, і доволі різко.
— Чи подобає так, хакан-бегу? — запитав і пильно подивився на Апсиха. — Чи подобає, кажу, тримати річ во славу живих і забувати про мертвих, тих, хто заслонив нас собою на боролищі і тим самим дозволив нам узяти гору над дулібами? Одміни слово, хакан-бегу, воздай хвалу передусім потятим. Це вони були найхоробріші серед усіх нас.