«Стривай, стривай! — уловлює натяк Дандал. — Башир теж натякав про це: «Будь обережний». Невже догадувався: Апсих хоче і дулібів та тиверців погромити, і найбільш впливових ханичів позбутися? О Небо! Це так схоже на правду! Тому й послав на дулібів Башира, на тиверців — мене, що передбачав: обох нас потнуть у січі, а воїв наших погромлять. І не підтримав, коли в Башира дійшло до справжньої січі, а потім і до біди, теж через те. А тепер лютує, бач. Якже, загинув лише Башир, Дандал при силі і здоров’ї».
— Що ж радив Форисин? Як маємо повестися, коли це виявиться правдою?
— Сказав, старший брат сам має знати, що чинять у таких випадках. Одну велів повідати тобі певність: Апсих намислив прибрати з путі всіх, що є у турмах, ханичів, і не зупиниться, доки не здійснить цих своїх намірів. Він воліє бути каганом на аварах і боїться, що на заваді станемо ми, сини Баянові.
— Хто, крім вас і Форисина, знає про це?
— Гадаємо, ніхто. Ми теж не подумали б, що це навмисне робиться, коли б не Форисин.
— І що ж хакан-бег? Догадується чи не догадується, що Форисин знає про його чорні наміри — позбутися всіх ханичів?
Брати переглянулись.
— Про те не відаємо. Щоправда, чомусь саме Форисина послав він на Волин.
— На Волин мав іти привідця, здатний замінити в поході і кагана, і хакан-бега. А таким міг бути лише хтось із ханського роду.
— Може, й так, одначе Форисин надто крутий був у бесідах з Апсихом, гляди, хакан-бег догадався, що він знає про його чорні наміри стосовно нас, спадкоємних синів Баяна, і послав далі від усіх інших ханичів, аби роз’єднати нас.
«А він має кебету, цей Хафіз. Далебі, саме на нього й доведеться опиратися, коли дійде до поквитання за смерть брата».
— Гаразд, — мовив перегодом. — Я візьму на карб ваші застереження і приглянуся до помислів та діянь хакан-бега. А вже як пересвідчусь, які вони, покличу й скажу, як нам бути з Апсихом. В одному хочу застерегти вас: ані словом, ані вчинком не дайте комусь знати, що відаєте про чорні Апсихові замисли. Скрізь, де йтиме мова про хакан-бега і його діяння, возносьте Апсиха яко мудрого привідцю, достойного сподвижника вітця нашого. Буде певний у цьому, ми з вами спокійніше почуватимемо себе.
X
Світозар повернувся від уличів, втікичів та зароських слов’ян несподівано швидко, одначе не тим подивував Радима. Князі землі Троянової за цим разом не явили потрібної єдності, либонь, злякалися вчиненого аварами погрому на Дулібській землі і завертіли сідницею: шлють у поміч тиверцям лише втікичів та уличів, всі інші виходять на східні обводи Тиверської та на західні Древлянської землі і тим вичерпують свою поміч.
Князь Радим не міг приховати неабияк збуяного гніву.
— Вони при своїм глузді? — вивергнув його, не соромлячись брата. — У такий тривожний час відвернулися від Дулібії, уже поступились Дулібією. А далі хто на черзі? Тивер?
— Будь мужем і князем, Радиме, — силкувався вгомонити його Світозар. — Не давай волю гарячому серцю.
— Та як я можу стримати його, коли ближики[30] наші замість мужності являють страхопудство, а замість розуму — безтямство! Невже не здатні збагнути; нас роздавлять, коли не об’єднаємо раті свої, стоятимемо проти обрів поодинці. Лише одразу і всією силою навалившись, можемо погромити цих зайд і виперти за межі землі Троянової, інакше загинемо!
Як міг угомонити такого гнівного, до краю збуяного? Сказати, що помиляється, що це не страхопудство і не зрада?
— Мені яко кревному братові і тиверцю можеш принаймні повірити: князі землі Троянової саме про погром обрів дбали, коли ставали на мислі: не втягувати поки що в січу усю нашу силу, обмежитись поміччю уличів та втікичів.
— Віру не кревними зв’язками, ділом доводять, Світозаре, — не гасив, супротивно тому, роздмухував у собі полум’я Радим. — А яким ділом можеш похвалитися ти? Оцим, що привіз від древлян, з-за Росі?
— Ну, а те, що сам я повернувся до тебе, що виходитиму купно з тобою на січу з обрами, цього хіба не доста?
— Що це міняє?
— Найперше ось що: коли ти віриш мені, то повинен повірити й тому, що казатиму про задум союзних з тобою князів. Передусім розглянься, брате мій, і збагни: вони не відкинулись від Тивері, шлють у поміч тобі втікичів, уличів (а це ще одна така, як у тебе, рать), виходять з усією іншою ратною силою на західні обводи своїх земель і, отже, мають намір стинатися з обрами.
— Стинатися будемо тут, між Дністром і Прутом, і не колись — завтра. Невже не тямлять там, у Києві, на древлянах: тут вся аварська сила, тут і вирішуватиметься доля землі Троянової.