— Обри пішли й на Волин. І немало: десять тисяч. Їх там ніхто не зупинить уже. Що, коли з Волина повернуть коней на Іскоростень і Київ? Хто стане їм на путі, коли ми оголимо древлянські обводи й покличемо усіх сюди, в Прикарпаття?
— Я не допускаю такого походу — із Волина на Київ.
— А я допускаю, і тому наполягав саме на такій розстановці нашої сили.
— Ти?
— Так, я.
— Як же… Як же ти міг?
— Доки правився до Києва, розкинув мислію по древу і зважився: інакше не можна і не слід.
Радима коробило. Це ж треба, рідний брат поставив під удар всю тиверську рать, саму матір Тивер. Чи ті помисли, про які торочить оце, можуть бути доказами, тим паче серйозними? Ні і ні! Він вірив і віритиме в інше: лише спільними силами могли б погромити аварів, і саме тут, у Прикарпатті. А що робитиме тепер? У Апсиха сорок тисяч і всі кінні, він сьогодні вдарить в одному місці, завтра обійде заступ і шукатиме собі щастя-долі в іншому, післязавтра ще в іншому місці. Як вистоїть супроти такої сили, коли матиме купно з уличами та втікичами тридцять тисяч і з них кінних менше половини?
— Ми не з січі почнемо, — вгадував його тривогу і силився погасити її Світозар.
— А з чого?
— З перетрактацій.
— Пробі, Світозаре! Чи ти забув, що обри прийшли помститися нам за погром їхнього сольства? Вони вдіють із тобою те саме, що вдіяли з Мезаміром.
— Дарма.
— Не дарма, брате. Та й на те зваж: хто стане слухати тебе? Не ми ж погромили обрів, обри погромили нас.
— Не нас, Радиме, дулібів. Я ж, може, недаремно он скільки літ витирав тиверськими ногавицями університетські лави в Константинополі, бував між сенаторами та логофетами[31], знався з мудрими навчителями права, діл сольських. Запевняю тебе, нічого лихого не вчинять мені обри і на розмову стануть, дарма що дикі і неотесані. А поки розмовлятиму з ними, гляди, й у полян та древлян відпаде потреба тримати рать на всіх обводах землі нашої.
Радим забуває про свій гнів на брата, довго й уперто відмовляє його: що вже буде, те й буде, най суперечка вирішується на боролищі. Та Світозар стоїть на своєму, знай вишукує та й вишукує щораз переконливіші докази, і князеві нічого не лишається, як хилити обсаджену думами й від того таку обважнілу голову.
— Великий камінь кладеш ти мені на груди, брате. До кінця днів своїх не прощу собі, коли щось станеться з тобою там, між обрів.
— Келагаста ж, який спричинив цю ворохобню і на якого гострили вони меча, немає вже серед нас. Аварське сольство відомщене вже, чого їм ще треба?
— Коли б же й вони так мислили, як ми з тобою.
— То вже від мене залежатиме.
— Покладатимемось на це, і все ж останнє слово своє скажу тобі, брате, після того, як принесу жертву богам та удостовірюсь, що й вони з нами.
Світозар відкланюється князеві і йде, а відходячи, тішить себе сподіванкою: боги приймуть братову жертву, і він, Світозар, має зараз уже рихтувати сольство. Ано. Наміри в тиверців правдиві і чисті, а боги не можуть противитися таким. Коли навіть станеться найгірше — авари возбуяють з його появою гнівом і помстяться за своє сольство саме на ньому, Світозарові, жертва та не буде марною. Тиверські вої теж возбуяють гнівом і подвоять у січі з ними свою ратну силу, а подвоєна сила кожного воя — то подвоєна рать, а подвоєну рать хай спробують подолати обри.
Поява тиверських нарочитих з білим полотнищем на сулиці була, певно, великою несподіванкою для обрів, і не лише для тих, які перші побачили ту несподівану кавалькаду, а й для привідців: тримали та й тримали в себе посланців тиверського князя, гадаючи, видно, як бути з ними. Десь аж надвечір надумались-таки й одпустили з миром, а одпускаючи сказали: «Гнів наш на антів надто великий, щоб можна було погасити його словом. Те спроможна зробити лиш їхня кров. Та хай буде й так: розмову меча з мечем започаткують перетрактації. Присилайте слів».
Обіцянка не з ліпших. Схоже, що обри справді затялися і не вдовольняться тією кров’ю, що мали у січі з дулібами. Одначе й оступатися вже пізно. Перетрактації, вважай, започаткувалися, лишається одне: шукати чогось такого, що пригасило б гнів супостата, упокорило його злі наміри. А що може бути ліпшого в таких оказіях за довіру? Тож і обрав її яко надійну бронь: сам їхав без меча та сулиці і супровід узяв лише з двох мужів та тлумача. Дивіться, мовляв, і знайте, з відкритим серцем іду до вас.
Без тлумача міг би й обійтися. Обертався ж свого часу між аварів, і здатний порозумітися з ними, та не хотів, аби його обізнаність із їхньою мовою нагадала котромусь, що це і є той ескулап, котрий учинив ворохобню між бранців. Добре, коли возбуяють повагою до такого, яко до багатура, а коли ні?
31
Логофет — чиновник при Августіоні, що відав зовнішніми зносинами, церемоніями прийому послів.